Abstract:
Воєнне вторгнення росії в Україну зумовило пробудження інтересу до національної історії, історії російсько-української війни із 2014 року по сьогодні, а також ствердження колективної національної самосвідомості. Повномасштабна війна зупинила процеси багатьох сфер, зокрема, сфери культури, при тому, що запит на неї продовжував існувати. Таким чином, відбувається звернення до культурного надбання останніх років, зокрема, до кінематографу. Важливо розуміти, що саме культура та політика останніх років також виступають важелем впливу на наше ставлення до війни, влади та суспільних позицій. Умови розвитку українського кінематографу є важкими, і не помітити різке збільшення випуску картин із 2014 року не уявляється можливим, при цьому більша частина фільмів є присвяченою безпосередньо подіям війни, Майдану або ж історії України. Це дозволяє припустити думку, яка і буде обґрунтовуватись в роботі: про погляд на кінематограф як інструмент політики, а не форму мистецтва. Такий фокус уваги також спричиняють медійні образи військових із лютого 2022 року, які є фільмічно ідеалізованими та професійно підготовленими, одночасно будучи простими людьми. Також актуальність обґрунтовується наскрізним зверненням до націоналістичних ідеалів 2004 року, що були повторені у 2014 році, і пізніше — у 2022 році, а також до наративу постійної російської агресії, що простежується через століття, оскільки такі мотиви повинні бути широко закріпленими, і однією із форм закріплення та утвердження виступає кінематограф, що знов звертає нас до можливої політичної заангажованості. Метою дослідження є виокремлення кінематографічних образів з українських фільмів воєнної та історичної тематики в період з 2014 по 2022 рік та експлікація відповідної ідеології.
