Abstract:
Впродовж століть танець розвивався, відточуючи свої форми та техніки, від строгої класичної хореографії, де кожен рух ретельно спланований та підпорядкований гармонії загальної композиції, до сучасних імпровізаційних технік, які пропонують нові способи вираження та експериментування з формою — цей процес відображає глибинні зміни в танцювальній практиці. Однією з ключових тенденцій еволюції танцю є зміна підходу до структури та форми рухів. Класичний танець, з його чіткими канонами та суворими правилами, підпорядковується певній жорсткій системі, де кожен елемент має своє місце і функцію. У класичних нормах будь-яка варіація руху обмежена правилами стилю і підпорядкована загальній композиційній логіці. Проте, з розвитком сучасної хореографії, це підпорядкування поступово зменшується, і на перший план виходять імпровізація, індивідуальність та свобода самовираження. У сучасних танцювальних практиках хаотичність та
непередбачуваність рухів стають основою для створення нових форм і сенсів.
Цей перехід від структурованості до хаосу, від механіки до емоційного вираження відбиває ширші зміни в художніх практиках ХХ-ХХІ століть. Зростаючий вплив авангардних та експериментальних течій у мистецтві призводить до пошуку нових способів організації танцювальної мови, де чіткі класичні форми розчиняються у динамічних, часто спонтанних рухах, які здатні передати глибокий спектр емоцій і відчуттів. Такий підхід відкриває можливості для більш персоналізованого та інтуїтивного спілкування між виконавцем і глядачем, перетворюючи танець на діалог без слів. Проблема, яка постає в рамках цього дослідження, полягає у тому, як зміна форми та структури рухів може відобразити перехід від класичного до сучасного підходу в хореографії.
