Автор аналізує процес уписування творчості Павла Тичини (1891-1967) в український літературний канон. Простежено три фази цього процесу: протоканон 20-х років ХХ ст., соцреалістичний канон, пострадянський канон. Постать Тичини критики порівнювали з іншими визначними поетами ХХ ст. Але саме їй було надано перевагу - через оригінальність таланту, відповідність духові епохи та запитам суспільства. Активне переосмислення функції Павла Тичини в каноні властиве сучасному розумінні літератури.
