В силу свого підліткового віку я шукав зону волі, певної незалежності. На підготовчих курсах я зрозумів, що театр – це те місце, де є більше комфорту і свободи, ніж у моменти розпивання портвейну на Великій Житомирській. Психофізичні тренажі поглинули мене з головою: цікаво було перевтілюватися в різні образи і таким чином пізнавати самого себе, свої нові можливості, працювати з енергіями. Для мене це була така собі магія, коли дорослі люди, як, наприклад, наш викладач Богдан Дмитрович Струтинський (художній керівник Київського театру оперети. – В. І.) у класичному чоловічому костюмі та з ароматом Giorgio Armani ходив на руках з виряченими очима, демонструючи надскладні акторські техніки. Збоку це, звісно, виглядало трохи божевільним, але так притягувало й манило, що мені захотілося стати поруч з такими людьми, щоб творити таке ж «безумство».
