Ой попід гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький.
Та й на ніжку налягає,
Топірцем ся підпирає.
Топірцем ся піпирає,
Та й на хлопців покликає:
- Ой ви, хлопці, ви молодці,
Вбувайтеся у постільці.
У постільці бай новії,
У волоки шкірянії.
Бо підете ви зі мною,
В тоті гори за скалою.
Щоби Кути не минути,
До Косова повернути.
До Косова та й до Дзвінки,
До Штефанової жінки.
- Добрий вечір, Штефановна !
Ой чи є твій Штефан дома?
Та чи є твій Штефан дома?
Чи вечеря вже готова?
- Ой Штефана нема дома,
Та й вечеря не готова.
Гукнув Довбуш з-поза хати:
- Чи йдеш двері отворяти?
Чи йдеш двері отворяти?
Чи скажеш їх розломляти?
- Не буду вам отворяти,
Дозволяю розмовляти.
В мене двері тисовії,
В мене замки сталевії.
- Гайда, хлопці, ви, молодці,
Кладіт плечі під ці дверці !
Вам же хлопці свині пасти,
Не під двері плечі класти.
Зачав Довбуш натискати,
Стали замки відлітати.
Як відкрив лиш Довбуш дверці,
Штефан вистрілив у серце.
В саме серце, в ліве плече,
Із Довбуша кровця тече.
Кров гаряча траву росить,
Упав Довбуш, хлопців просить:
- Ой ви, хлопці, ви, молодці,
Беріть мене на топірці.
Занесіть на Чорну гору,
Поховайте в нічну пору.
Най ся орли збиткуют,
Моє тіло не шматуют.
Сріблом-злотом поділіться,
Та й додому поверніться
