Воронки й окопи давно заросли полинами.
А в мене ще й досі не гоїться болю клубок.
Схвильований батько край шдяху прощається з нами
І лагідно просить:- Ти слухайся мами, синок!
Ми поле орали, в нужденних брели посторонках,
І крепом лягала з нами життя борозна.
Як горе пекуче, прийшла і до нас похоронка,
І в мамині коси вплелася в той день сивина.
Та я все не вірив і тата ходив виглядати,
Хотілось відчути тепло його добрих долонь.
А батьку судилось і в День Перемоги лежати,
На кручах Дніпрових пала з його серця вогонь.
Приходжу до нього тепер я з своїми синами,
Не зміряти болю й прогірклого щастя мого.
Воронки й окопи давно заросли полинами,
А батькове серце палає, як вічний вогонь.
