У символічній автобіографії, фраrментарно розсипаній у поетичних і прозових творах Івана Франка, перед нами постає дуалістичний образ його душі: з одного боку, роздвоєної, а з другого - такої, що прагне до ідеалу "цілого чоловіка". Дуалізм художнього
світу Франка виявився ще в ранній ліриці, зокрема в поєднанні мотивів згасання (в'янення) душі та народження "цілого чоловіка", якому найповніше відповідає молодість і суголосні весняна любов і весняний спів. Попри своєрідну гру й маскування свого "я",
відбиті в автобіографічних символах і мітологемах, Франко, може, найпроникливіше передав процес згасання молодечої енергії, романтично Ї віри та весняного почуття повноти життя.
