На підставі порівняння творів українських письменників 20-х років ХХ ст. (В. Підмогильний, М. Хвильовий, Б. Антоненко-Давидович) і французьких екзистенціалістів (Ж.П. Сартр, А. Камю), присвячених феноменові відчуження людини, у статті простежено особливості поведінки й "переживання" світу протагоністами, що знаходилися в межовій ситуації. Типологічні подібності і відмінності в цих асинхронних порівняннях засвідчують, з одного боку, спільну гуманістичну основу трактування людини з її гармонійним чи, навпаки, дисгармонійним внутрішнім світом, а з іншго, - виявляють глибокий прогностичний характер художніх концепцій як українських, так і французьких письменників, обгрунтованих глибинним розумінням процесів, що відбуваються в європейських суспільствах. Психоаналіз, що його проводять письменники, виявляє глибоку кризу особистості та суспільства в цілому як "хворобу віку", подолання якої, на думку авторки статті, закодоване в концепціях названих письменників.
