У статті аналізується спроба Джона Стюарта Мілла захистити засади своєї емпірично-феноменалістичної теорії пізнання у застосуванні до проблеми пізнання людиною Бога. Показано, що Мілл будує свої висновки на категоричному неприйнятті ідей Гегеля, а також умисному чи несвідомому ігноруванні актуальної для Гегеля спадщини середньовічної теології. З іншого боку, Мілл у своїх висновках спирається на альтернативну до вказаної лінію філософського розвитку, що йде від Арістотеля до Бекона й далі поширюється на всю започатковану останнім традицію індуктивно-аналітичного філософського емпіризму
