Аналізується трактування проблеми сенсу життя людини мислителями української духовної культури доби середньовіччя на матеріалах пам'яток княжої доби і періоду культурно-національного відродження.
У християнській культурі людина орієнтована на досягнення святості, максимальне наближення до Бога й прагнення заслужити його ласку. Мислителі княжої доби вбачають два шляхи осягнення такого сенсу життя: ангельський - як ізоляцію від світу в молитві і апостольський - як невтомну працю на спільне благо.
Ці два шляхи осмислення сенсу життя помітні і в період першого культурно-національного відродження, коли мислителі не лише пропагували таке розуміння сенсу життя, а й активно його реалізовували власним прикладом.
Ключові слова: сенс життя, святість, духовне вдосконалення, активна діяльність.
