Дисертація присвячена філософсько-антропологічному дослідженню християнського анахоретства, що лежить на перетині феноменів самотності, аскетизму та чернецтва.
Християнське анахоретство одночасно розглядається як певний шлях і процес безперервної комунікації з Богом. Втікання від світу - лише етап на шляху до Бога. Таким чином, метафізичний сенс анахоретства - спасіння душі.
Розрізнення понять самотності як одинокості та самотності як усамітнення розкриває комунікаційну складову анахоретства. Одинокість - негативний прояв самотності, у якій людина позбавлена комунікації з іншими. Анахоретство як своєрідне вираження усамітнення не позбавлене комунікації: спілкування з людьми замінюється самопізнанням та самозаглибленням у власне Я, спілкуваням з Богом через молитву та одкровення.
Феноменологічно, онтологічно та аксіологічно християнське анахоретство, у межах самотності, представлено аспектом добровільної самоти - усамітнення. Взаємозв'язок аскетизму і анахоретства репрезентований визначенням анахоретства як аскетичного зречення, згідно релігійних переконань, світського життя з максимальним обмеженням зовнішніх зв'язків, відходом для проживання у віддалені пустинні місця. Поряд з цим, у дисертаційному дослідженні ставиться питання анахоретства як форми чернечого устрою. А саме, пропонується розглядати християнське анахоретство, як передумову зародження чернецтва на ранньому етапі, та усамітнену форму чернецтва сьогодні.
У межах аналізу християнського анахоретства як соціально-історичного явища встановлено, що найпоширенішою формою відлюдництва було взаємодоповнення анахоретства і кеновії.
