У дисертації досліджуються національний та методологічний контексти діяльності Київської історичної школи в українській історіографії останньої чверті XIX - початку XX століття.
Запропоновано авторську концепцію функціонування історичної наукової школи в межах національної історіографії. Констатується характер зародження неформального об'єднання київських істориків як симбіоз ідейно-політичних суб'єктивістських викликів та національних потреб у розвитку історичної науки.
На основі аналізу методологічних засад і тематично-національної спрямованості представників магістральної дослідницької лінії школи визначено
міру їхньої національної самоідентифікації.
Обгрунтовано роль Київської історичної школи у створенні превентивних у для національного історичного гранд-наративу, а також вплив інституції подальший розвиток української історіографії.
