У дисертації розкрито динаміку підготовки науково-педагогічних кадрів Харківського університету в 1805-1917 pp. на основі поєднання традиційних і новаторських методів. Обґрунтовано тезу, що запрошення з Німеччини, Франції, Австрії висококваліфікованих викладачів з початку XIX ст. створило бажану науково-педагогічну атмосферу, але водночас призвела до цілої низки конфліктів та непорозумінь. З'ясовано проблеми комплектації університету студентами; загальнофілософської та загальнонаукової парадигми навчальних програм першої половини XIX ст. Підкреслено, що на другому етапі (1835-1863 pp.) спостерігалося посилення адміністративного впливу на професуру, деяке обмеження автономії. Наголошено, що завдяки діяльності Дерптського професорського інституту, системі "професорських стипендіатів", приват-доцентури, наукових відряджень за кордон відбувалися якісні зміни в змісті й методах навчального процесу. Доведено, що процес спеціалізації наук підвищував аналітико-експертну компетенцію викладачів, поліпшував стиль професійно-педагогічного спілкування зі студентами, розвиваючи у них критичне мислення. Визначено роль викладацького корпусу в поліпшенні роботи гімназій та прогімназій. Простежено процес суттєвого підвищення якості лекцій, практичних занять в університеті. Зроблено висновок про досить високий рівень викладання дисциплін на початку XX ст. завдяки застосуванню новаторських методів, комплексів науково-методичного забезпечення.
