Дослідження присвячено модифікації травми в українській еміграційній прозі другої половини XX ст. Стратегічними напрямками аналізу стали вивчення війни як посттравматичного досвіду та генераційного розриву як симптому колоніальної, тоталітарної травм. Центральною в дисертації є ідея про травматичну природу української еміграційної літератури. Із цього погляду проаналізовано прозові твори першого (І. Костецького, Ю. Косача, Р. Колісника, Я. Курдидика, Д. Гуменної, І. Багряного, Т. Осьмачки, О. Мак та ін.) і другого (В. Лисенко, Дж. Кулик-Кіфер, А. Мельничука та ін.) поколінь українських емігрантів. З'ясовано, що питання, порушені цими письменниками, пов'язані з проблемами колоніального, тоталітарного насильств (над людиною, родом, нацією, культурою), а важливою для них є стратегія на подолання колоніальної, тоталітарної травм. Досвід травми оприявлено не лише на тематичному (геноциду, репресій і терору, війни, еміграції'), а й на етичному (відповідальності за Іншого, перед Іншим) рівнях.
