У дисертації подано цілісну картину розвитку системи підвищення кваліфікації вчителів народних шкіл в Україні другої половини XIX - початку XX століття.
Проаналізовано й систематизовано історіографію та джерельну базу з проблеми дослідження. Визначено та обґрунтовано періоди розвитку системи підвищення кваліфікації вчителів народних шкіл в Україні (друга половина XIX -початок XX століття), а саме: І період (1860-1899) - початковий громадсько-педагогічний, II період (1899-1917) громадсько-державний, в межах яких виокремлено п'ять етапів.
Визначено основні типи інституцій підвищення кваліфікації вчителів у досліджуваний період, а саме: курси (педагогічні, змішані, загальноосвітні, церковні, сільськогосподарські, предметні, систематичні курси-лекції) та з'їзди
(державні, земські, губернські, повітові, міські, літні, різдвяні, великодні) учителів народних шкіл; організаційно-змістові особливості основних інституцій підвищення кваліфікації (курси, з'їзди), форми, методи, періоди їх діяльності; висвітлено внесок громадських організацій, земств та окремих громадських діячів у підвищення кваліфікації народних учителів.
До наукового обігу введено невідомі та маловідомі документи, що розширюють уявлення про розвиток системи підвищення кваліфікації народних учителів досліджуваного періоду.
Теоретичні положення дисертації, джерельна база, поданий у додатках фактологічний матеріал можуть використовуватися при укладанні курсів історії педагогіки, написанні підручників і посібників з історії освіти, для подальших наукових історико-педагогічних досліджень.
