Поезія Калинця в її визивному модерновому «еретизмі», в її впертому, тривалому і цілеспрямованому культивуванні духовних заповідей «шістдесятників» являє собою, насамперед, потужний синтез попередньої поетичної традиції, - але осмисленої, підкреслено нетрадиційної і до того ж без евфемізмів, без «фігур замовчування», без внутрішньої самоцензури та звичної протягом тривалого часу неповноти. Нинішня часова дистанція потребує для нинішнього читача якогось особливого окреслення контексту поезії лауреата Шевченківської премії 1991 року Ігоря Калинця, і здасться, що воно може бути таким.
