Наукові праці викладачів, працівників, аспірантів та студентів Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури http://195.20.96.242:5068/kvnaoma-xmlui/handle/123456789/14 2026-04-30T07:07:22Z 2026-04-30T07:07:22Z Сорокін, Борис Олександрович Sorokin, B.O http://195.20.96.242:5068/kvnaoma-xmlui/handle/123456789/1137 2026-04-10T03:39:57Z 2026-01-01T00:00:00Z

Інституційна критика в мистецтві України доби Незалежності: генеза та стилістичні модифікації Сорокін, Борис Олександрович; Sorokin, B.O Дослідження присвячене комплексному мистецтвознавчому аналізу феномену інституційної критики як специфічної художньої практики, яка спрямована на виявлення та деконструкцію прихованих механізмів влади, ідеології та економіки в системі мистецтва. Робота охоплює історичний та теоретичний зріз розвитку цього явища у західному мистецтві другої половини ХХ – початку ХХІ ст., а також пропонує ґрунтовне дослідження специфіки, форм та етапів його становлення в українському культурному просторі доби незалежності. Актуальність теми зумовлена потребою в комплексному аналізі становлення критичних практик в українському мистецтві, визначенні їх місця у світовому контексті, та встановленні особливостей їхнього функціонування на тлі соціально-політичних змін в українському суспільстві, систематизації та узагальненні здобутків мистецтва доби незалежності. В умовах глобальної переоцінки ролі музеїв, галерей та артринку вивчення механізмів, через які відбувається легітимація, демонстрація та інтерпретація мистецтва, набуває особливої ваги. Інституційна критика дозволяє виявити, як інституційна влада впливає на конструювання культурної пам’яті, формування ідеологій та встановлення суспільних норм. Аналіз інституційної критики допоможе повніше зрозуміти складні відносини між мистецтвом, культурою та владою в Україні, з’ясувати, як формуються критерії оцінювання мистецтва та хто має до нього доступ. Це забезпечить можливість глибшого осмислення ролі сучасних артінституцій не лише як місць демонстрації творів, а й як активних учасників формування соціальних та політичних смислів, сприяючи демократизації та більшій інклюзивності українського культурного простору. Методи дослідження. Методологія дослідження практик інституційної критики в українському та світовому мистецтві спирається на поєднання загальних і спеціальних методів. Такий підхід дає можливість здійснювати багаторівневий аналіз художніх стратегій, спрямованих на деконструкцію мистецьких інституцій, а також дозволяє розкрити механізм інституційного контролю, ідеологічні ролі культурних установ і особливості критичних практик, як в українському, так і в загальносвітовому контексті. В основу дослідження покладено принципи історизму та системно-порівняльного аналізу. Комплексний підхід при дослідженні проблеми передбачив поєднання таких наукових методів: аналітичного, методу систематизації, історико-культурологічного, компаративного, біографічного, формального і контекстного аналізу, інституційного аналізу, класифікації і типологізації, дискурс‑аналізу, інтерв'ювання, бібліографічного і історіографічного методів. Для опрацювання наукової літератури, зокрема перекладу та розпізнавання тексту, а також перевірки окремих фрагментів роботи застосовувалися інструменти штучного інтелекту, зокрема моделі Gemini та Claude. Результати ШІ пройшли повну авторську перевірку, звірку з оригіналами та наукове редагування. Метою дослідження є комплексний мистецтвознавчий аналіз практик інституційної критики в Україні, її контексту та форм втілення у зіставленні з канонізованими мистецькими творами художників першої і другої хвиль цього напряму. Об’єктом дослідження є теоретичні засади та практики інституційної критики у світовому та українському мистецтві від 1960-х рр. до сучасності. Предметом дослідження є еволюція теорії та практики інституційної критики в Україні на тлі загальносвітових мистецьких тенденцій. Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше комплексно висвітлено феномен інституційної критики в українському мистецтві доби Незалежності. Також здійснено періодизацію розвитку практик інституційної критики в Україні, виокремлено три ключові етапи: 1) етап радикальної провокації та нігілізму (1990-ті рр.); 2) етап колективної самоорганізації та створення альтернативної інфраструктури (2000-ні – початок 2010-х рр.); 3) етап дослідницького повороту, роботи з архівами та деколонізації (з 2014 р. – дотепер). Вперше визначено відмінність української моделі інституційної критики в зіставленні з відповідними практиками в історії західного мистецтва другої половини XX ст.; вперше виокремлено проблематику художньої інтервенції в музейний простір як способу критичного переосмислення ролі публічної інституції. Також було уточнено специфіку взаємодії українських художників з великим приватним капіталом, місце мистецьких об’єднань у процесах формування альтернативної художньої системи та професійного середовища; уточнено роль партисипативних практик в українському мистецтві. Теоретичне значення дисертації полягає у поглибленні теоретичного осмислення феномена інституційної критики та розширенні понятійно-методологічного апарату українського мистецтвознавства у сфері аналізу сучасного мистецтва. Дослідження вносить вклад у розвиток теорії сучасного мистецтва, музейних студій та досліджень культурної політики, оскільки розглядає інституцію не лише як об’єкт критики, а як динамічну структуру, що взаємодіє з художніми практиками та змінюється під їхнім впливом. Практичне значення полягає у можливості застосування його результатів у науково-дослідницькій, освітній, кураторській та інституційній практиці сучасного мистецтвознавства й культурного менеджменту. Практичне значення дисертації також полягає у формуванні теоретично обґрунтованої та методологічно придатної моделі аналізу інституційної критики в українському мистецтві, що може бути інтегрована в академічний, кураторський та інституційний простір сучасної культури. Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається з анотації, списку наукових публікацій за темою дисертації здобувача, вступу, трьох розділів, кожен з яких завершується висновками, загальних висновків, списку використаних джерел (162 позиції), та додатків, що включають Додаток А. Список публікацій здобувача; Додаток Б. Список ілюстрацій та Додаток В. Альбом ілюстрацій. Загальний обсяг роботи становить 321 сторінка, основний текст – 168 сторінок. У першому розділі «Теоретично-методологічні підходи у дослідженні практик інституційної критики в світовому контексті та українському мистецтві» здійснено аналіз історіографії та теоретичного базису дослідження. У підрозділі 1.1 розглянуто фундаментальні теорії, які лежать в основі інституційної критики. Проаналізовано концепцію «дисциплінарних просторів» М. Фуко та теорію «культурного капіталу» П. Бурдьє. Досліджено праці П. Бюргера Б. Бухло, Х. Фостера, М. Рамсдена, А. Фрейзер, та інших авторів і дослідників, які проблематизують «канонізацію» інституційної критики та її перетворення з радикальної практики концептуального мистецтва на одну зі складових явищ мистецького істеблішменту. У підрозділі 1.2 систематизовано джерельну базу щодо українського контексту. В українському мистецтвознавстві спостерігається тенденція до вивчення інституційної системи переважно через історико-виставкову діяльність, де акцент зміщений на роботу директорів, власників та кураторів (розвідки Анни Луговської, Наталії Івановської, Вадима Михальчука). Питання безпосередньої взаємодії художників з інституційною рамкою часто залишається на периферії наукового пошуку. Цю лакуну заповнюють публіцистичні та дослідницькі праці самих митців. Ґрунтовні спроби класифікації української інституційної критики робили художники Петро Хайло та Микола Рідний. Питання патрональної політики та ієрархій в українському мистецтві висвітлені у працях Лариси Венедіктової та Лади Наконечної. Важливим є доробок організації «Метод Фонд», що здійснює «освітній поворот» в українському мистецтві та працює з методом інтервенції в архіви для переосмислення пострадянської спадщини. Другий розділ «Феномен інституційної критики: генеза, типологія та стратегії» присвячений детальному розбору еволюції критичних практик у західному мистецтві. У першому підрозділі висвітлено еволюцію поняття від модерністської ідеї автономії мистецтва до постмодерністського розуміння контекстуальної залежності твору. У наступних підрозділах розглянуті практики представників «першої хвилі» інституційної критики, зокрема методи просторової деконструкції М. Ашера, Д. Бюрена, Ґ. Матта-Кларка, Р. Смітсона; детально проаналізовано метод «соціологічного розслідування» Х. Хааке та стратегію «фіктивної інституції» М. Бротарса, який через пародійний штучний музей деконструював бюрократичні механізми класифікації мистецтва. Також у розділі проаналізовані методи художників «другої хвилі» інституційної критики, які змістили свій фокус на критику суб’єктивності та репрезентації. Проаналізовано перформативні практики А. Фрейзер, яка досліджувала роль художника як «сервісного працівника» та об’єкта ринкового обміну; розглянуто інтервенції Ф. Вілсона в музейні колекції як метод викриття расових упереджень та історичних замовчувань; висвітлено діяльність групи Guerrilla Girls, що використовувала статистику для боротьби з гендерною нерівністю, та фотографічні практики Л. Ловлер, спрямовані на критику товарного фетишизму та аналіз циркуляції образів у приватному й корпоративному просторах. В останньому підрозділі окреслено перспективи інституційної критики у XXI ст. Третій розділ «Практика інституційної критики в Україні. Контекст, різновиди, форми взаємодії» становить основну наукову цінність роботи, пропонуючи періодизацію та типологію українських практик. У підрозділі 3.1 визначено, що українська модель інституційної критики є унікальною через відсутність розвиненого артринку, інституційний вакуум та пострадянську спадщину. Зазначено, що українські митці були змушені критикувати не стільки диктат інституцій, скільки їхню відсутність або інертність, вдаючись до стратегій заміщення та самоорганізації. У підрозділі 3.2 проаналізовано діяльність об’єднання «Фонд Мазоха» (1990-ті рр.) як перехідний етап від нігілізму до політичного мистецтва. На прикладі проєктів «Мистецтво в космосі» та «Мавзолей для Президента» показано, як група використовувала радикальну провокацію для деконструкції нових державних міфів та критики бюрократизації грантових структур (Фонд Сороса). У підрозділі 3.3 досліджено феномен колективної самоорганізації у 2000–2010-х роках. Порівняно стратегії ключових груп: «Р.Е.П.» (політична сатира, перформативність, проєкти «Патріотизм», «Партія Р.Е.П.»), «SOSka» (створення автономного фізичного простору, соціальне дослідження) та «Відкрита група» (радикалізація поняття галереї, вихід у публічний простір, проєкти серії «Відкрита галерея»). У підрозділі 3.4 розглянуто специфіку взаємодії художників з великим приватним капіталом. Проаналізовано роботи Л. Наконечної, Л. Хоменко, Л. Лозового та А. Кахідзе, які використовують ресурси інституції для викриття її внутрішніх протиріч. Окремо розглянуто проєкт М. Алексеєнка «Startup Troeschyna» як приклад трансформації «критики влади» у локальну «критику виживання». У підрозділі 3.5 висвітлено стратегії роботи з державними музеями та спадщиною соцреалізму. На прикладі діяльності організації «Метод Фонд» та інтервенцій у НХМУ доведено, що художники переходять до дослідницьких методів, деконструюючи ідеологічні наративи минулого. Висвітлено метод «тілесної деконструкції» живопису Л. Хоменко як засіб подолання товарної герметичності картини. Розглянуто жест «нав’язаного дару» (проєкт Н. Кадана «Вітрина») як критику фінансової неспроможності державних музеїв. У підрозділі 3.6 здійснено аналіз проблеми цензури. Детально розібрано епізоди зі знищенням роботи В. Кузнецова в «Мистецькому Арсеналі», закриття виставки «Українське тіло» в ЦВК та погрому виставки Д. Чичкана. У підрозділі 3.7 досліджено трансформацію інституційної критики в умовах війни (після 2014 та 2022 рр.). Встановлено зміщення акценту з внутрішньої критики на захист культурної суб’єктності та деколонізацію. Розглянуто нові форми інституційного існування, такі як цифрові архіви («Україна в огні») та децентралізовані ініціативи (Український мистецький фонд екстреної допомоги), що виникли як реакція на загрозу фізичного знищення культури. У дослідженні здійснено комплексний аналіз феномену інституційної критики як визначальної стратегії сучасного мистецтва. У ході роботи простежено генезу цього явища, систематизовано форми та стратегії практик інституційної критики в історії мистецтва другої половини ХХ ст., а також виявлено унікальну специфіку їхнього становлення, трансформації та адаптації в українському культурному просторі від 1990-х рр. до сьогодні. Дослідження окреслює кілька напрямків, які потребують подальшого наукового опрацювання. Зокрема, доцільним буде порівняльний аналіз українських практик інституційної критики в контексті ширшого постсоціалістичного простору, потребує з’ясування питання про те, як практики збереження культурної пам'яті та цифрової архівації трансформують саму природу інституційної критики в умовах війни. Перспективним є і дослідження регіональних мистецьких середовищ України, зокрема Харкова, Одеси, Львова, Дніпра, та інших, як самостійних моделей інституційної критики. Залишається актуальним і аналіз гендерного виміру інституційної критики в Україні. Зрештою, з огляду на інтенсивний перегляд музейних колекцій та культурних наративів, який триває в українському суспільстві після 2022 р., окремого дослідження може набути питання про те, як інституційна критика може стати методологічним інструментом для реформування державних музеїв у повоєнний період. Публікації. Основні результати дисертації викладено у чотирьох публікаціях – всі у наукових фахових виданнях категорії «Б», 8 – тези наукових конференцій. This study is devoted to a comprehensive art-historical analysis of the phenomenon of institutional critique as a specific artistic practice aimed at identifying and deconstructing the hidden mechanisms of power, ideology and economics within the art system. The work covers the historical and theoretical development of this phenomenon in Western art from the second half of the 20th century to the early 21st century, and also offers a thorough study of the specifics, forms and stages of its emergence in the Ukrainian cultural sphere during the era of independence. The relevance of the topic stems from the need for a comprehensive analysis of the emergence of critical practices in Ukrainian art, the identification of their place within the global context, and the establishment of the characteristics of their functioning against the backdrop of socio-political changes in Ukrainian society, as well as the systematisation and generalisation of the achievements of art in the era of independence. In the context of a global reassessment of the role of museums, galleries and the art market, the study of the mechanisms through which art is legitimised, displayed and interpreted takes on particular significance. Institutional critique allows to reveal how institutional power influences the construction of cultural memory, the formation of ideologies and the establishment of social norms. An analysis of institutional critique will help to better understand the complex relationships between art, culture and power in Ukraine, and to determine how criteria for evaluating art are formed and who has access to it. This will provide an opportunity for a deeper understanding of the role of contemporary art institutions not only as venues for exhibiting works, but also as active participants in the formation of social and political meanings, contributing to the democratisation and greater inclusivity of the Ukrainian cultural sphere. Research methods. The methodology for studying practices of institutional critique in Ukrainian and global art is based on a combination of general and specific methods. This approach enables a multi-level analysis of artistic strategies aimed at deconstructing art institutions, and also allows for an examination of the mechanisms of institutional control, the ideological roles of cultural institutions, and the characteristics of critical practices, both in the Ukrainian and global contexts. The research is based on the principles of historicism and systemic-comparative analysis. A comprehensive approach to the study of the problem involved a combination of the following scientific methods: analytical, systematisation, historical-cultural, comparative, biographical, formal and contextual analysis, institutional analysis, classification and typology, discourse analysis, interviewing, bibliographic and historiographic methods. The aim of the study is a comprehensive art-historical analysis of the practices of institutional critique in Ukraine, its contextual forms of manifestation in comparison with the canonised works of artists from the first and second waves of this movement. The object of the study is the theoretical foundations and practices of institutional critique in global and Ukrainian art from the 1960s to the present day. The subject of the study is the evolution of the theory and practice of institutional critique in Ukraine against the backdrop of global artistic trends. The scientific novelty of the work lies in the fact that, for the first time, the phenomenon of institutional critique in Ukrainian art of the post-independence era is comprehensively examined. Furthermore, a periodisation of the development of institutional critique practices in Ukraine has been carried out, identifying three key stages: 1) the stage of radical provocation and nihilism (the 1990s); 2) the stage of collective self-organisation and the creation of alternative infrastructure (2000s – early 2010s); 3) the stage of the research turn, archival work and decolonisation (from 2014 to the present). For the first time, the distinction between the Ukrainian model of institutional critique and corresponding practices in the history of Western art of the second half of the 20th century has been identified, and for the first time, the issue of artistic intervention in the museum space as a means of critically rethinking the role of public institutions has been highlighted. The specifics of Ukrainian artists’ interaction with large private capital, the place of artistic associations in the processes of forming an alternative artistic system and professional environment, and the role of participatory practices in Ukrainian art have also been clarified. The theoretical significance of the dissertation lies in deepening the theoretical understanding of the phenomenon of institutional critique and expanding the conceptual and methodological apparatus of Ukrainian art history in the field of contemporary art analysis. The study contributes to the development of the theory of contemporary art, museum studies and cultural policy research, as it considers the institution not merely as an object of criticism, but as a dynamic structure that interacts with artistic practices and changes under their influence. The practical significance lies in the possibility of applying its findings in the research, educational, curatorial and institutional practice of contemporary art history and cultural management. The practical significance of the thesis also lies in the development of a theoretically grounded and methodologically sound model for analysing institutional critique in Ukrainian art, which can be integrated into the academic, curatorial and institutional spheres of contemporary culture. Structure and scope of the thesis. The thesis consists of an abstract, a list of academic publications on the candidate’s thesis topic, an introduction, three chapters, each of which concludes with conclusions, general conclusions, a list of references (162 items), and appendices, including Appendix A. List of the candidate’s publications; Appendix B: List of illustrations; and Appendix C: Album of illustrations. The total length of the work is 321 pages, with the main text comprising 168 pages. In the first chapter, ‘Theoretical and methodological approaches to the study of institutional critique practices in a global context and in Ukrainian art’, an analysis of the historiography and theoretical basis of the study is carried out. Subsection 1.1 examines the fundamental theories underpinning institutional critique. M. Foucault’s concept of ‘disciplinary fields’ and P. Bourdieu’s theory of ‘cultural capital’ are analysed. The works of P. Bürger, B. Buchlo, H. Foster, M. Ramsden, A. Fraser, and other authors and researchers who problematise the ‘canonisation’ of institutional critique and its transformation from a radical practice of conceptual art into one of the constituent phenomena of the art establishment are examined. Subsection 1.2 systematises the source base regarding the Ukrainian context. In Ukrainian art history, there is a tendency to study the institutional system primarily through historical and exhibition activities, where the emphasis is shifted to the work of directors, owners and curators (studies by A. Lugovska, N. Ivanovska, V. Mykhalchuk). The question of artists’ direct interaction with the institutional framework often remains on the periphery of academic research. This gap is filled by the journalistic and research works of the artists themselves. Substantial attempts to classify Ukrainian institutional criticism have been made by the artists P. Khailo and M. Ridnyi. The issues of patronage policies and hierarchies in Ukrainian art are explored in the works of L. Venediktova and L. Nakonechna. Of particular importance is the work of the ‘Method Fund’, which is spearheading an ‘educational turn’ in Ukrainian art and employs a method of intervening in archives to reinterpret the post-Soviet legacy. The second chapter, ‘The Phenomenon of Institutional Critique: Genesis, Typology and Strategies’, is devoted to a detailed analysis of the evolution of critical practices in Western art. The first subsection traces the evolution of the concept from the modernist idea of the autonomy of art to the postmodernist understanding of the contextual dependence of the artwork. The subsequent subsections examine the practices of representatives of the ‘first wave’ of institutional criticism, in particular the methods of spatial deconstruction employed by M. Asher, D. Buren, G. Matt-Clark and R. Smithson; it provides a detailed analysis of H. Haacke’s method of ‘sociological investigation’ and M. Broodthaers strategy of the ‘fictitious institution’, through which he deconstructed the bureaucratic mechanisms of art classification via a parodic artificial museum. The chapter also analyses the methods of ‘second-wave’ institutional critique artists, who shifted their focus to a critique of subjectivity and representation. The performative practices of A. Fraser, who explored the role of the artist as a ‘service worker’ and an object of market exchange, are analysed; F. Wilson’s interventions in museum collections are examined as a method of exposing racial biases and historical silences; the activities of the Guerrilla Girls, who used statistics to combat gender inequality, and the photographic practices of L. Lawler, aimed at critiquing commodity fetishism and analysing the circulation of images in private and corporate spaces, are highlighted. The final section outlines the prospects for institutional critique in the 21st century. The third chapter, ‘The Practice of Institutional Critique in Ukraine: Context, Varieties, Forms of Interaction’, constitutes the main academic value of the work, offering a periodisation and typology of Ukrainian practices. Subsection 3.1 establishes that the Ukrainian model of institutional critique is unique due to the absence of a developed art market, an institutional vacuum, and the post-Soviet legacy. It is noted that Ukrainian artists were forced to criticise not so much the dictates of institutions as their absence or inertia, resorting to strategies of substitution and self-organisation. Subsection 3.2 analyses the activities of the ‘Masoch Fund’ collective (1990s) as a transitional stage from nihilism to political art. Using the examples of the projects ‘Art in Space’ and ‘Mausoleum for the President’, it is shown how the group used radical provocation to deconstruct new state myths and criticise the bureaucratisation of grant-giving structures (the Soros Foundation). Subsection 3.3 examines the phenomenon of collective self-organisation in the 2000s–2010s. It compares the strategies of key groups: ‘R.E.P.’ (political satire, performativity, the ‘Patriotism’ and ‘R.E.P. Party’ projects), ‘SOSka’ (creation of an autonomous physical space, social research) and ‘Open Group’ (radicalisation of the concept of the gallery, entry into public space, projects in the ‘Open Gallery’ series). Subsection 3.4 examines the specifics of artists’ interaction with large private capital. The works of L. Nakonechna, L. Khomenko, L. Lozovyi and A. Kakhidze, who utilise the institution’s resources to expose its internal contradictions, are analysed. M. Alekseyenko’s project ‘Startup Troeschyna’ is examined separately as an example of the transformation of ‘criticism of power’ into local ‘criticism of survival’. Subsection 3.5 highlights strategies for working with state museums and the legacy of Socialist Realism. Using the example of the activities of the ‘Method Fund’ organisation and interventions at the National Art Museum of Ukraine, it is demonstrated that artists are turning to research methods, deconstructing the ideological narratives of the past. The method of ‘bodily deconstruction’ in L. Khomenko’s painting is examined as a means of overcoming the commodified hermetic nature of the painting. The gesture of the ‘imposed gift’ (N. Kadan’s project ‘Showcase’) is considered as a critique of the financial insolvency of state museums. Subsection 3.6 analyses the issue of censorship. It examines in detail the incidents involving the destruction of V. Kuznetsov’s work at the ‘Mystetskyi Arsenal’, the closure of the ‘Ukrainian Body’ exhibition at the Central Election Commission, and the vandalism of D. Chichkan’s exhibition. Subsection 3.7 examines the transformation of institutional criticism in wartime conditions (post-2014 and post-2022). It identifies a shift in focus from internal criticism towards the defence of cultural agency and decolonisation. New forms of institutional existence are examined, such as digital archives (‘Ukraine on Fire’) and decentralised initiatives (the Ukrainian Emergency Art Fund), which emerged as a reaction to the threat of the physical destruction of culture. The study conducts a comprehensive analysis of the phenomenon of institutional critique as a defining strategy of contemporary art. The study traces the genesis of this phenomenon, systematises the forms and strategies of institutional critique practices in the history of art of the second half of the 20th century, and identifies the unique specifics of their emergence, transformation and adaptation within the Ukrainian cultural space from the 1990s to the present day. The study identifies several areas requiring further academic exploration. In particular, a comparative analysis of Ukrainian practices of institutional critique within the broader post-socialist context would be beneficial, and it is necessary to clarify how practices of cultural memory preservation and digital archiving transform the very nature of institutional critique in wartime conditions. Research into regional artistic communities in Ukraine–notably in Kharkiv, Odesa, Lviv, Dnipro, and elsewhere–as distinct models of institutional critique also holds promise. An analysis of the gender dimension of institutional critique in Ukraine remains relevant. Finally, given the intensive re-examination of museum collections and cultural narratives that has been ongoing in Ukrainian society since 2022, the question of how institutional critique can become a methodological tool for reforming state museums in the post-war period may merit a separate study. Publications. The main findings of the thesis are presented in four publications – all in Category ‘B’ academic journals – and eight scientific abstracts.

2026-01-01T00:00:00Z Крижановський, Володимир Григорович Kryzhanovskyi, Volodymyr Hryhorovych http://195.20.96.242:5068/kvnaoma-xmlui/handle/123456789/1136 2026-04-09T09:50:23Z 2026-01-01T00:00:00Z

Композиційні засади відновлення музейних будівель Крижановський, Володимир Григорович; Kryzhanovskyi, Volodymyr Hryhorovych Дисертація присвячена визначенню композиційних засад відновлення музейних будівель, що набуває особливої актуальності в умовах масштабних руйнувань культурної спадщини України внаслідок воєнних дій. В роботі музеї розглянуто як специфічні архітектурні артефакти, що поєднують функції експоната та символу національної ідентичності. Мета дослідження полягає у визначенні та методичному обґрунтуванні композиційних засад, спрямованих на повернення об’єктам їхньої візуальної та змістовної цілісності. Практична значущість роботи виявляється у формуванні підходу до відновлення архітектурного образу музею через типологію композиційних втрат, інструменти їхньої фіксації та логіку вибору рішень «статус/тип/ступінь → метод» у дослідницько-проєктному циклі. У вступі подано загальну характеристику дисертації, зокрема: обґрунтовано актуальність теми дослідження та її зв’язок з науковими програмами, планами і темами; визначено мету, завдання, методи, межі, предмет та об’єкт дослідження; висвітлено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, а також апробацію основних положень дослідження. У першому розділі «Історіографія, нормативна база та методика дослідження відновлення музейних будівель» сформовано нормативноправове підґрунтя роботи за допомогою аналізу правових і нормативних вимог, наукової літератури та обґрунтування методики, що поєднує аналіз, типологізацію і вибір композиційних рішень. У підрозділі 1.1 «Відновлення й охорона музейних будівель у нормативно-правових актах, будівельних нормах та міжнародних документах» систематизовано національні правові акти й будівельні норми, що регламентують охорону та відновлення музейних об’єктів (зокрема профільні закони у сфері культурної спадщини, архітектурної й містобудівної діяльності та ДБН для закладів культури), а також міжнародні документи (зокрема хартії та конвенції). Показано, що чинна база уніфікує вимоги, однак має прогалини: в ній не деталізовані композиційні підходи, необхідні для обґрунтування рішень щодо відновлення музейних будівель. У підрозділі 1.2 «Музейні будівлі та їхнє відновлення в наукових дослідженнях» систематизовано фахові джерела за трьома взаємопов’язаними напрямами: теорія архітектурної композиції, об’ємно-планувальна організація музейних будівель і відновлення та збереження нерухомої архітектурної спадщини. Показано, що композиційний аналіз дає інструменти для розуміння форми, пропорцій і стилістики, однак композиційний вимір музейних будівель у наукових джерелах часто подано фрагментарно, що актуалізує потребу поєднання цих напрацювань з діагностикою композиційних втрат. У підрозділі 1.3 «Методика дослідження» визначено методичний каркас як послідовність взаємопов’язаних етапів: аналітико-нормативне та джерелознавче обґрунтування; типологічний, функціональний і композиційний аналіз; діагностика композиційних втрат із вибором підходів відновлення. Систему методів подано як узгоджене поєднання загальнонаукових, спеціальних та інструментальних прийомів із фіксацією відповідності «етапи → методи → результати». Ключовими визначено логікопонятійний і порівняльно-історичний аналіз, типологічний та морфологічний підхід, матричне групування й алгоритмічне моделювання. У другому розділі «Типологія, об’ємно-планувальна організація та архітектурна композиція музейних будівель» розглянуто еволюцію об’ємнопланувальних схем і композиційних домінант музейної архітектури, обґрунтовано роль функції приміщень у формуванні структури простору, а також систематизовано типологічні ознаки й уточнено вплив містобудівного контексту та стильової належності на композиційну модель музею. У підрозділі 2.1 «Генеза об’ємно-планувальної організації музейних будівель» простежено формування музейної архітектури у межах п’яти історичних етапів (домузейної, протомузейної, палеомузейної, мезомузейної та неомузейної епох) за прийнятою в дослідженні періодизацією. Для кожного етапу зафіксовано основні об’ємно-планувальні схеми й композиційні домінанти, що визначали організацію та образ музею. Показано еволюцію принципів побудови простору: від переважно лінійних і осьових рішень до багатоваріантних схем взаємодії зон і маршрутів відвідувачів. У підрозділі 2.2 «Функціональні чинники формування об’ємнопланувальної структури музею та сценаріїв руху» показано, що функціональне призначення визначає структурну логіку музейного простору: від вимог експонування й збереження до моделей взаємодії з публікою. Розглянуто функціональні зони (експозиційні, фондові, освітні, рекреаційні, адміністративні) та обґрунтовано їхній вплив на вибір об’ємно-планувальної схеми, розташування домінант та організацію маршрутів. Доповнено поділ простору на зону для відвідувачів і службову та відповідні функціональні блоки. Підкреслено потребу сценарної гнучкості під час відновлення. У підрозділі 2.3 «Типологічна структура музейних будівель як основа їхнього композиційного аналізу» обґрунтовано типологічний підхід як інструмент збереження не лише фізичних параметрів, але й композиційної логіки (планувальної організації, ієрархії простору, взаємодії з контекстом). Систематизовано критерії типологізації (профіль, масштаб, форма власності, вид музейного середовища тощо) та показано, що містобудівне розташування визначає композиційну модель і рівень відкритості простору, тоді як стильова належність коригує ритміку і сприйняття маршруту. Запропоновано базові композиційні схеми та сформовано матрицю «тип музею – композиційна схема – характер маршрутів – домінанти / акценти» для обґрунтування рішень відновлення. У третьому розділі «Засади відновлення композиційної цілісності музейних будівель» на основі аналізу руйнацій, визначення типології втрат і шкали ступенів ураження обґрунтовано засади та методи відновлення і запропоновано алгоритм їхнього застосування, апробований на прикладах пошкоджених музейних об’єктів. У підрозділі 3.1 «Аналіз руйнацій та класифікація порушень композиційної цілісності музейних будівель» показано, що діагностика композиційних втрат є ключовою передумовою обґрунтованих стратегій відновлення пошкоджень, отриманих внаслідок воєнних дій, техногенних інцидентів, природних чинників і нераціональної експлуатації. Композиційну цілісність трактовано як структурну основу просторової, функціональної та смислової організації музею; її порушення пов’язано зі зниженням автентичності та пізнаваності образу. Запропоновано типологію втрат (шість типів) і чотирирівневу шкалу ступенів ураження, а їхню фіксацію запропоновано вести через морфологічні зрізи (план, фасад, силует, маршрути) з оформленням «паспорта» та «карти» втрат. У підрозділі 3.2 «Методи та прийоми відновлення композиційної цілісності музейних будівель» систематизовано методи й прийоми відновлення та пов’язано їхній добір із юридичним статусом об’єкта, типом і ступенем композиційних втрат. Ключовими інструментами визначено матрицю «статус / тип / ступінь → метод / прийом» і процедуру багатокритеріального оцінювання варіантів проєктних рішень відновлення із обов’язковою перевіркою відповідності нормативним вимогам. Показано, що критерії автентичності, адаптивності та виразності узгоджують збереження цінностей із сучасною функціонально-просторовою потребою музеїв. У підрозділі 3.3 «Алгоритм застосування композиційних засад та їхня апробація» розроблено поетапний алгоритм практичного застосування запропонованих засад у логіці «статус об’єкта → тип і ступінь втрат → відповідна композиційна засада → метод / прийом → очікуваний ефект (композиційна цілісність)», що забезпечує перехід від діагностики до рекомендацій. Апробацію алгоритму виконано на п’яти музейних об’єктах різного статусу та рівня втрат (Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди в селі Сковородинівка Харківської області; Іванківський історико-краєзнавчий музей в селищі Іванків, Вишгородського району, Київської області; Музей українських старожитностей В. В. Тарновського в місті Чернігові; Охтирський міський краєзнавчий музей у місті Охтирці на Сумщині; Художній музей ім. А. І. Куїнджі у місті Маріуполі), що підтвердило можливість застосування підходу до різних музейних об’єктів незалежно від їхнього статусу та рівня втрат. За результатами дослідження сформовано загальні висновки, що підсумовують результати, отримані в роботі. У висновках наголошено, що чинна нормативна база недостатньо визначає вимоги до композиційного обґрунтування вибору допустимих втручань і методів відновлення музейних будівель. Зазначено результат аналізу фахової літератури з архітектурної композиції, музейної архітектури, музеєзнавства та відновлення і збереження нерухомої спадщини. Вказано результат встановлення генези об’ємнопланувальної організації, функціонально-планувальної структури й типологічних критеріїв музеїв, запропонованої класифікації типів композиційних втрат і чотирирівневої шкали їхніх ступенів, а також критеріїв допустимості втручань. Визначено, що поетапний алгоритм використання засад, який апробовано на п’яти музейних об’єктах, може застосовуватися в різних умовах. The dissertation is devoted to defining the compositional principles for the recovery of museum buildings, which becomes especially relevant in the context of large-scale destruction of Ukraine’s cultural heritage as a result of military actions. In the study, museums are considered as specific architectural artefacts that combine the functions of an exhibit and a symbol of national identity. The purpose of the research is to define and methodologically substantiate compositional principles aimed at restoring the visual and semantic integrity of such objects. The practical significance of the work is manifested in developing an approach to restoring the architectural image of a museum through a typology of compositional losses, tools for recording them, and a decision-making logic “status/type/degree → method” within the research-and-design cycle. The introduction provides a general description of the dissertation, in particular: the relevance of the research topic and its connection with scientific programmes, plans and themes are substantiated; the purpose, objectives, methods, scope, subject matter and object of the study are defined; the scientific novelty and practical significance of the results obtained are presented, as well as the testing (approbation) of the main provisions of the research. In Chapter 1 “Historiography, Regulatory Framework and Research Methodology for the Recovery of Museum Buildings”, the regulatory and legal basis of the work is formed through an analysis of legal and regulatory requirements, scholarly literature, and the substantiation of a methodology that combines analysis, typologisation and the selection of compositional decisions. In Subsection 1.1 “Recovery and Protection of Museum Buildings in Legal and Regulatory Acts, Building Regulations and International Documents”, national legal acts and building regulations governing the protection and recovery of museum objects (including sector-specific laws in the field of cultural heritage, architectural and urban-planning activity, and DBN for cultural institutions), as well as international documents (including charters and conventions), are systematised. It is shown that the existing framework unifies requirements, but contains gaps: it does not detail compositional approaches that are critical for substantiating decisions on the recovery of museum buildings. In Subsection 1.2 “Museum Buildings and Their Recovery in Scholarly Research”, specialised sources are systematised across three interrelated areas: the theory of architectural composition, the volumetric-planning organisation of museum buildings, and the recovery and preservation of immovable architectural heritage. It is shown that compositional analysis provides tools for understanding form, proportions and stylistics; however, the compositional dimension of museum buildings is often presented fragmentarily in the literature, which necessitates combining these developments with the diagnosis of compositional losses. In Subsection 1.3 “Research Methodology”, the methodological framework is defined as a sequence of interrelated stages: analytical-regulatory and sourcebased substantiation; typological, functional and compositional analysis; diagnosis of compositional losses with the selection of recovery approaches. The system of methods is presented as a coordinated combination of general scientific, special and instrumental techniques, with the correspondence “stages → methods → results” recorded. The key methods are defined as logical-conceptual and comparativehistorical analysis, a typological and morphological approach, matrix grouping and algorithmic modelling. In Chapter 2 “Typology, Volumetric-Planning Organisation and Architectural Composition of Museum Buildings”, the evolution of volumetricplanning schemes and compositional dominants in museum architecture is examined, the role of the function of spaces in shaping spatial structure is substantiated, and typological features are systematised; the influence of the urban context and stylistic affiliation on the museum’s compositional model is further clarified. In Subsection 2.1 “Genesis of the Volumetric-Planning Organisation of Museum Buildings”, the formation of museum architecture is traced within five historical stages (pre-museum, proto-museum, palaeo-museum, meso-museum and neo-museum epochs) according to the periodisation adopted in the study. For each stage, the main volumetric-planning schemes and compositional dominants that determined the organisation and image of the museum are recorded. The evolution of principles of spatial organisation is shown: from predominantly linear and axial solutions to multi-variant schemes of interaction between zones and visitor routes. In Subsection 2.2 “Functional Factors in Shaping the Volumetric-Planning Structure of the Museum and Movement Scenarios”, it is shown that functional purpose determines the structural logic of museum space: from the requirements of display and preservation to models of interaction with the public. Functional zones (exhibition, storage, educational, recreational, administrative) are considered and their influence on the choice of a volumetric-planning scheme, the placement of dominants and the organisation of routes is substantiated. The division of space into a visitor zone and a service zone and the corresponding functional blocks is expanded. The need for scenario-based flexibility during recovery is emphasised. In Subsection 2.3 “Typological Structure of Museum Buildings as the Basis of Their Compositional Analysis”, a typological approach is substantiated as an instrument for preserving not only physical parameters but also compositional logic (planning organisation, spatial hierarchy, interaction with context). Typologisation criteria (profile, scale, form of ownership, type of museum environment, etc.) are systematised, and it is shown that urban location determines the compositional model and the degree of openness of space, whereas stylistic affiliation adjusts rhythm and the perception of the route. Basic compositional schemes are proposed and a matrix “museum type — compositional scheme — nature of routes — dominants/accents” is formed for substantiating recovery decisions. In Chapter 3 “Principles for the Recovery of the Compositional Integrity of Museum Buildings”, based on the analysis of destruction, the definition of a typology of losses and a scale of degrees of impact, the principles and methods of recovery are substantiated, and an algorithm for their application is proposed and tested on examples of damaged museum objects. In Subsection 3.1 “Analysis of Destruction and Classification of Violations of the Compositional Integrity of Museum Buildings”, it is shown that diagnosing compositional losses is a key prerequisite for substantiated recovery strategies under conditions of war damage, man-made incidents, natural factors and irrational use. Compositional integrity is interpreted as the structural basis of the spatial, functional and semantic organisation of a museum; its disruption is associated with a reduction of authenticity and recognisability of the image. A typology of losses (six types) and a four-level scale of degrees of impact are proposed, and their recording is recommended to be carried out through morphological sections (plan, façade, silhouette, routes) with the preparation of a “passport” and a “map” of losses. In Subsection 3.2 “Methods and Techniques for the Recovery of the Compositional Integrity of Museum Buildings”, methods and techniques of recovery are systematised and their selection is linked to the legal status of the object and to the type and degree of compositional losses. The key tools are the matrix “status/type/degree → method/technique” and a procedure for multi-criteria assessment of alternative design solutions for recovery with a mandatory check of compliance with regulatory requirements. It is shown that the criteria of authenticity, adaptability and expressiveness reconcile the preservation of values with the contemporary functional and spatial needs of museums. In Subsection 3.3 “Algorithm for Applying the Compositional Principles and Their Testing”, a step-by-step algorithm for the practical application of the proposed principles is developed in the logic “object status → type and degree of losses → corresponding compositional principle → method/technique → expected effect (compositional integrity)”, which ensures the transition from diagnosis to recommendations. The algorithm was tested on five museum objects of different status and levels of losses (the H. S. Skovoroda National Literary and Memorial Museum, the Ivankiv Historical and Local Lore Museum, the V. V. Tarnovskyi Museum of Ukrainian Antiquities, the Okhtyrka City Local Lore Museum, and the A. I. Kuindzhi Art Museum), which confirmed the applicability of the approach to different museum objects regardless of their status and the level of losses. As a result of the research, general conclusions are formulated that summarise the legal and regulatory provisions and the results obtained in the work. The conclusions emphasise that the current regulatory framework does not sufficiently define the requirements for the compositional substantiation of the choice of permissible interventions and methods for the recovery of museum buildings. The results of the analysis of specialised literature on architectural composition, museum architecture, museology, and the recovery and preservation of immovable heritage are noted. The results concerning the genesis of volumetricplanning organisation, the functional-planning structure and typological criteria of museums, the proposed classification of compositional losses and the four-level scale of their degrees, as well as criteria for the admissibility of interventions, are indicated. It is recorded that the step-by-step algorithm for using the principles, tested on five museum objects, can be applied under different conditions.

2026-01-01T00:00:00Z Гуйда, Михайло Євгенович Месюр, Андрій Васильович Huida, Mykhailo Mesiur, Andrii http://195.20.96.242:5068/kvnaoma-xmlui/handle/123456789/1135 2026-04-01T07:06:02Z 2026-01-01T00:00:00Z

Методичні вказівки до практичних завдань з дисципліни «Спецживопис (спеціалізація — станковий живопис)» для здобувачів другого (магістерського) рівня вищої освіти напряму підготовки В4 «Образотворче мистецтво, реставрація» Гуйда, Михайло Євгенович; Месюр, Андрій Васильович; Huida, Mykhailo; Mesiur, Andrii Методичні рекомендації призначені для здобувачів другого (магістерського) рівня вищої освіти спеціальності «Образотворче мистецтво, реставрація» у межах дисципліни «Спецживопис» (станковий живопис). Матеріал спрямований на розвиток професійного живописного мислення, формування цілісного бачення фігури людини у просторі та поглиблення навичок композиційної організації зображення. Особлива увага приділяється взаємодії тіла і середовища, роботі з кольором і світлом, психологічній характеристиці образу та узагальненню форми. Видання містить теоретичний блок, детальні методичні рекомендації до виконання практичних завдань і завдання для самостійної роботи, що орієнтовані на створення цілісного художнього образу на основі натурних спостережень. The methodological guidelines are intended for Master’s level students in the specialty “Fine Arts and Restoration” within the discipline “Special Painting” (easel painting). The material focuses on the development of professional pictorial thinking, formation of a holistic perception of the human figure in space, and deepening of compositional organization skills. Particular attention is paid to the interaction between the human body and the environment, the use of color and light, psychological characterization of the image, and generalization of form. The publication includes a theoretical section, detailed methodological recommendations for practical assignments, and tasks for independent work aimed at creating a coherent artistic image based on work from life.

2026-01-01T00:00:00Z Гуйда, Михайло Євгенович Месюр, Андрій Васильович Huida, Mykhailo Mesiur, Andrii http://195.20.96.242:5068/kvnaoma-xmlui/handle/123456789/1134 2026-04-01T06:29:47Z 2026-01-01T00:00:00Z

Методичні вказівки до практичних завдань з дисципліни «Живопис (спеціалізація – станковий живопис)» для здобувачів другого (магістерського) рівня вищої освіти напряму підготовки В4 «Образотворче мистецтво, реставрація» Гуйда, Михайло Євгенович; Месюр, Андрій Васильович; Huida, Mykhailo; Mesiur, Andrii Методичні рекомендації розроблено для здобувачів другого (магістерського) рівня вищої освіти спеціальності «Образотворче мистецтво, реставрація» у межах дисципліни «Живопис» (станковий живопис). Матеріал спрямований на поглиблення анатомічного та конструктивного аналізу фігури людини, формування навичок формоутворення та розвиток професійного живописного мислення. Особлива увага приділяється взаємодії анатомії, конструкції та живописного середовища, роботі з обмеженою палітрою, а також узагальненню форми. Видання містить теоретичний блок, покрокові рекомендації до виконання практичних завдань і завдання для самостійної роботи, що сприяють формуванню індивідуального художнього підходу. The methodological guidelines are designed for second-level (Master’s) students in the specialty “Fine Arts and Restoration” within the discipline “Painting” (easel painting). The material focuses on deepening anatomical and constructive analysis of the human figure, developing form-building skills, and fostering professional pictorial thinking. Special attention is given to the interaction between anatomy, structural construction, and the pictorial environment, as well as to working with a limited palette and generalization of form. The publication includes a theoretical section, step-by-step instructions for practical assignments, and tasks for independent work aimed at developing an individual artistic approach.

2026-01-01T00:00:00Z