http://195.20.96.242:5068/kvnaoma-xmlui/handle/123456789/79 2026-04-12T21:15:29Z 2026-04-12T21:15:29Z Сорокін, Борис Олександрович Sorokin, B.O http://195.20.96.242:5068/kvnaoma-xmlui/handle/123456789/1137 2026-04-10T03:39:57Z 2026-01-01T00:00:00Z

Інституційна критика в мистецтві України доби Незалежності: генеза та стилістичні модифікації Сорокін, Борис Олександрович; Sorokin, B.O Дослідження присвячене комплексному мистецтвознавчому аналізу феномену інституційної критики як специфічної художньої практики, яка спрямована на виявлення та деконструкцію прихованих механізмів влади, ідеології та економіки в системі мистецтва. Робота охоплює історичний та теоретичний зріз розвитку цього явища у західному мистецтві другої половини ХХ – початку ХХІ ст., а також пропонує ґрунтовне дослідження специфіки, форм та етапів його становлення в українському культурному просторі доби незалежності. Актуальність теми зумовлена потребою в комплексному аналізі становлення критичних практик в українському мистецтві, визначенні їх місця у світовому контексті, та встановленні особливостей їхнього функціонування на тлі соціально-політичних змін в українському суспільстві, систематизації та узагальненні здобутків мистецтва доби незалежності. В умовах глобальної переоцінки ролі музеїв, галерей та артринку вивчення механізмів, через які відбувається легітимація, демонстрація та інтерпретація мистецтва, набуває особливої ваги. Інституційна критика дозволяє виявити, як інституційна влада впливає на конструювання культурної пам’яті, формування ідеологій та встановлення суспільних норм. Аналіз інституційної критики допоможе повніше зрозуміти складні відносини між мистецтвом, культурою та владою в Україні, з’ясувати, як формуються критерії оцінювання мистецтва та хто має до нього доступ. Це забезпечить можливість глибшого осмислення ролі сучасних артінституцій не лише як місць демонстрації творів, а й як активних учасників формування соціальних та політичних смислів, сприяючи демократизації та більшій інклюзивності українського культурного простору. Методи дослідження. Методологія дослідження практик інституційної критики в українському та світовому мистецтві спирається на поєднання загальних і спеціальних методів. Такий підхід дає можливість здійснювати багаторівневий аналіз художніх стратегій, спрямованих на деконструкцію мистецьких інституцій, а також дозволяє розкрити механізм інституційного контролю, ідеологічні ролі культурних установ і особливості критичних практик, як в українському, так і в загальносвітовому контексті. В основу дослідження покладено принципи історизму та системно-порівняльного аналізу. Комплексний підхід при дослідженні проблеми передбачив поєднання таких наукових методів: аналітичного, методу систематизації, історико-культурологічного, компаративного, біографічного, формального і контекстного аналізу, інституційного аналізу, класифікації і типологізації, дискурс‑аналізу, інтерв'ювання, бібліографічного і історіографічного методів. Для опрацювання наукової літератури, зокрема перекладу та розпізнавання тексту, а також перевірки окремих фрагментів роботи застосовувалися інструменти штучного інтелекту, зокрема моделі Gemini та Claude. Результати ШІ пройшли повну авторську перевірку, звірку з оригіналами та наукове редагування. Метою дослідження є комплексний мистецтвознавчий аналіз практик інституційної критики в Україні, її контексту та форм втілення у зіставленні з канонізованими мистецькими творами художників першої і другої хвиль цього напряму. Об’єктом дослідження є теоретичні засади та практики інституційної критики у світовому та українському мистецтві від 1960-х рр. до сучасності. Предметом дослідження є еволюція теорії та практики інституційної критики в Україні на тлі загальносвітових мистецьких тенденцій. Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше комплексно висвітлено феномен інституційної критики в українському мистецтві доби Незалежності. Також здійснено періодизацію розвитку практик інституційної критики в Україні, виокремлено три ключові етапи: 1) етап радикальної провокації та нігілізму (1990-ті рр.); 2) етап колективної самоорганізації та створення альтернативної інфраструктури (2000-ні – початок 2010-х рр.); 3) етап дослідницького повороту, роботи з архівами та деколонізації (з 2014 р. – дотепер). Вперше визначено відмінність української моделі інституційної критики в зіставленні з відповідними практиками в історії західного мистецтва другої половини XX ст.; вперше виокремлено проблематику художньої інтервенції в музейний простір як способу критичного переосмислення ролі публічної інституції. Також було уточнено специфіку взаємодії українських художників з великим приватним капіталом, місце мистецьких об’єднань у процесах формування альтернативної художньої системи та професійного середовища; уточнено роль партисипативних практик в українському мистецтві. Теоретичне значення дисертації полягає у поглибленні теоретичного осмислення феномена інституційної критики та розширенні понятійно-методологічного апарату українського мистецтвознавства у сфері аналізу сучасного мистецтва. Дослідження вносить вклад у розвиток теорії сучасного мистецтва, музейних студій та досліджень культурної політики, оскільки розглядає інституцію не лише як об’єкт критики, а як динамічну структуру, що взаємодіє з художніми практиками та змінюється під їхнім впливом. Практичне значення полягає у можливості застосування його результатів у науково-дослідницькій, освітній, кураторській та інституційній практиці сучасного мистецтвознавства й культурного менеджменту. Практичне значення дисертації також полягає у формуванні теоретично обґрунтованої та методологічно придатної моделі аналізу інституційної критики в українському мистецтві, що може бути інтегрована в академічний, кураторський та інституційний простір сучасної культури. Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається з анотації, списку наукових публікацій за темою дисертації здобувача, вступу, трьох розділів, кожен з яких завершується висновками, загальних висновків, списку використаних джерел (162 позиції), та додатків, що включають Додаток А. Список публікацій здобувача; Додаток Б. Список ілюстрацій та Додаток В. Альбом ілюстрацій. Загальний обсяг роботи становить 321 сторінка, основний текст – 168 сторінок. У першому розділі «Теоретично-методологічні підходи у дослідженні практик інституційної критики в світовому контексті та українському мистецтві» здійснено аналіз історіографії та теоретичного базису дослідження. У підрозділі 1.1 розглянуто фундаментальні теорії, які лежать в основі інституційної критики. Проаналізовано концепцію «дисциплінарних просторів» М. Фуко та теорію «культурного капіталу» П. Бурдьє. Досліджено праці П. Бюргера Б. Бухло, Х. Фостера, М. Рамсдена, А. Фрейзер, та інших авторів і дослідників, які проблематизують «канонізацію» інституційної критики та її перетворення з радикальної практики концептуального мистецтва на одну зі складових явищ мистецького істеблішменту. У підрозділі 1.2 систематизовано джерельну базу щодо українського контексту. В українському мистецтвознавстві спостерігається тенденція до вивчення інституційної системи переважно через історико-виставкову діяльність, де акцент зміщений на роботу директорів, власників та кураторів (розвідки Анни Луговської, Наталії Івановської, Вадима Михальчука). Питання безпосередньої взаємодії художників з інституційною рамкою часто залишається на периферії наукового пошуку. Цю лакуну заповнюють публіцистичні та дослідницькі праці самих митців. Ґрунтовні спроби класифікації української інституційної критики робили художники Петро Хайло та Микола Рідний. Питання патрональної політики та ієрархій в українському мистецтві висвітлені у працях Лариси Венедіктової та Лади Наконечної. Важливим є доробок організації «Метод Фонд», що здійснює «освітній поворот» в українському мистецтві та працює з методом інтервенції в архіви для переосмислення пострадянської спадщини. Другий розділ «Феномен інституційної критики: генеза, типологія та стратегії» присвячений детальному розбору еволюції критичних практик у західному мистецтві. У першому підрозділі висвітлено еволюцію поняття від модерністської ідеї автономії мистецтва до постмодерністського розуміння контекстуальної залежності твору. У наступних підрозділах розглянуті практики представників «першої хвилі» інституційної критики, зокрема методи просторової деконструкції М. Ашера, Д. Бюрена, Ґ. Матта-Кларка, Р. Смітсона; детально проаналізовано метод «соціологічного розслідування» Х. Хааке та стратегію «фіктивної інституції» М. Бротарса, який через пародійний штучний музей деконструював бюрократичні механізми класифікації мистецтва. Також у розділі проаналізовані методи художників «другої хвилі» інституційної критики, які змістили свій фокус на критику суб’єктивності та репрезентації. Проаналізовано перформативні практики А. Фрейзер, яка досліджувала роль художника як «сервісного працівника» та об’єкта ринкового обміну; розглянуто інтервенції Ф. Вілсона в музейні колекції як метод викриття расових упереджень та історичних замовчувань; висвітлено діяльність групи Guerrilla Girls, що використовувала статистику для боротьби з гендерною нерівністю, та фотографічні практики Л. Ловлер, спрямовані на критику товарного фетишизму та аналіз циркуляції образів у приватному й корпоративному просторах. В останньому підрозділі окреслено перспективи інституційної критики у XXI ст. Третій розділ «Практика інституційної критики в Україні. Контекст, різновиди, форми взаємодії» становить основну наукову цінність роботи, пропонуючи періодизацію та типологію українських практик. У підрозділі 3.1 визначено, що українська модель інституційної критики є унікальною через відсутність розвиненого артринку, інституційний вакуум та пострадянську спадщину. Зазначено, що українські митці були змушені критикувати не стільки диктат інституцій, скільки їхню відсутність або інертність, вдаючись до стратегій заміщення та самоорганізації. У підрозділі 3.2 проаналізовано діяльність об’єднання «Фонд Мазоха» (1990-ті рр.) як перехідний етап від нігілізму до політичного мистецтва. На прикладі проєктів «Мистецтво в космосі» та «Мавзолей для Президента» показано, як група використовувала радикальну провокацію для деконструкції нових державних міфів та критики бюрократизації грантових структур (Фонд Сороса). У підрозділі 3.3 досліджено феномен колективної самоорганізації у 2000–2010-х роках. Порівняно стратегії ключових груп: «Р.Е.П.» (політична сатира, перформативність, проєкти «Патріотизм», «Партія Р.Е.П.»), «SOSka» (створення автономного фізичного простору, соціальне дослідження) та «Відкрита група» (радикалізація поняття галереї, вихід у публічний простір, проєкти серії «Відкрита галерея»). У підрозділі 3.4 розглянуто специфіку взаємодії художників з великим приватним капіталом. Проаналізовано роботи Л. Наконечної, Л. Хоменко, Л. Лозового та А. Кахідзе, які використовують ресурси інституції для викриття її внутрішніх протиріч. Окремо розглянуто проєкт М. Алексеєнка «Startup Troeschyna» як приклад трансформації «критики влади» у локальну «критику виживання». У підрозділі 3.5 висвітлено стратегії роботи з державними музеями та спадщиною соцреалізму. На прикладі діяльності організації «Метод Фонд» та інтервенцій у НХМУ доведено, що художники переходять до дослідницьких методів, деконструюючи ідеологічні наративи минулого. Висвітлено метод «тілесної деконструкції» живопису Л. Хоменко як засіб подолання товарної герметичності картини. Розглянуто жест «нав’язаного дару» (проєкт Н. Кадана «Вітрина») як критику фінансової неспроможності державних музеїв. У підрозділі 3.6 здійснено аналіз проблеми цензури. Детально розібрано епізоди зі знищенням роботи В. Кузнецова в «Мистецькому Арсеналі», закриття виставки «Українське тіло» в ЦВК та погрому виставки Д. Чичкана. У підрозділі 3.7 досліджено трансформацію інституційної критики в умовах війни (після 2014 та 2022 рр.). Встановлено зміщення акценту з внутрішньої критики на захист культурної суб’єктності та деколонізацію. Розглянуто нові форми інституційного існування, такі як цифрові архіви («Україна в огні») та децентралізовані ініціативи (Український мистецький фонд екстреної допомоги), що виникли як реакція на загрозу фізичного знищення культури. У дослідженні здійснено комплексний аналіз феномену інституційної критики як визначальної стратегії сучасного мистецтва. У ході роботи простежено генезу цього явища, систематизовано форми та стратегії практик інституційної критики в історії мистецтва другої половини ХХ ст., а також виявлено унікальну специфіку їхнього становлення, трансформації та адаптації в українському культурному просторі від 1990-х рр. до сьогодні. Дослідження окреслює кілька напрямків, які потребують подальшого наукового опрацювання. Зокрема, доцільним буде порівняльний аналіз українських практик інституційної критики в контексті ширшого постсоціалістичного простору, потребує з’ясування питання про те, як практики збереження культурної пам'яті та цифрової архівації трансформують саму природу інституційної критики в умовах війни. Перспективним є і дослідження регіональних мистецьких середовищ України, зокрема Харкова, Одеси, Львова, Дніпра, та інших, як самостійних моделей інституційної критики. Залишається актуальним і аналіз гендерного виміру інституційної критики в Україні. Зрештою, з огляду на інтенсивний перегляд музейних колекцій та культурних наративів, який триває в українському суспільстві після 2022 р., окремого дослідження може набути питання про те, як інституційна критика може стати методологічним інструментом для реформування державних музеїв у повоєнний період. Публікації. Основні результати дисертації викладено у чотирьох публікаціях – всі у наукових фахових виданнях категорії «Б», 8 – тези наукових конференцій. This study is devoted to a comprehensive art-historical analysis of the phenomenon of institutional critique as a specific artistic practice aimed at identifying and deconstructing the hidden mechanisms of power, ideology and economics within the art system. The work covers the historical and theoretical development of this phenomenon in Western art from the second half of the 20th century to the early 21st century, and also offers a thorough study of the specifics, forms and stages of its emergence in the Ukrainian cultural sphere during the era of independence. The relevance of the topic stems from the need for a comprehensive analysis of the emergence of critical practices in Ukrainian art, the identification of their place within the global context, and the establishment of the characteristics of their functioning against the backdrop of socio-political changes in Ukrainian society, as well as the systematisation and generalisation of the achievements of art in the era of independence. In the context of a global reassessment of the role of museums, galleries and the art market, the study of the mechanisms through which art is legitimised, displayed and interpreted takes on particular significance. Institutional critique allows to reveal how institutional power influences the construction of cultural memory, the formation of ideologies and the establishment of social norms. An analysis of institutional critique will help to better understand the complex relationships between art, culture and power in Ukraine, and to determine how criteria for evaluating art are formed and who has access to it. This will provide an opportunity for a deeper understanding of the role of contemporary art institutions not only as venues for exhibiting works, but also as active participants in the formation of social and political meanings, contributing to the democratisation and greater inclusivity of the Ukrainian cultural sphere. Research methods. The methodology for studying practices of institutional critique in Ukrainian and global art is based on a combination of general and specific methods. This approach enables a multi-level analysis of artistic strategies aimed at deconstructing art institutions, and also allows for an examination of the mechanisms of institutional control, the ideological roles of cultural institutions, and the characteristics of critical practices, both in the Ukrainian and global contexts. The research is based on the principles of historicism and systemic-comparative analysis. A comprehensive approach to the study of the problem involved a combination of the following scientific methods: analytical, systematisation, historical-cultural, comparative, biographical, formal and contextual analysis, institutional analysis, classification and typology, discourse analysis, interviewing, bibliographic and historiographic methods. The aim of the study is a comprehensive art-historical analysis of the practices of institutional critique in Ukraine, its contextual forms of manifestation in comparison with the canonised works of artists from the first and second waves of this movement. The object of the study is the theoretical foundations and practices of institutional critique in global and Ukrainian art from the 1960s to the present day. The subject of the study is the evolution of the theory and practice of institutional critique in Ukraine against the backdrop of global artistic trends. The scientific novelty of the work lies in the fact that, for the first time, the phenomenon of institutional critique in Ukrainian art of the post-independence era is comprehensively examined. Furthermore, a periodisation of the development of institutional critique practices in Ukraine has been carried out, identifying three key stages: 1) the stage of radical provocation and nihilism (the 1990s); 2) the stage of collective self-organisation and the creation of alternative infrastructure (2000s – early 2010s); 3) the stage of the research turn, archival work and decolonisation (from 2014 to the present). For the first time, the distinction between the Ukrainian model of institutional critique and corresponding practices in the history of Western art of the second half of the 20th century has been identified, and for the first time, the issue of artistic intervention in the museum space as a means of critically rethinking the role of public institutions has been highlighted. The specifics of Ukrainian artists’ interaction with large private capital, the place of artistic associations in the processes of forming an alternative artistic system and professional environment, and the role of participatory practices in Ukrainian art have also been clarified. The theoretical significance of the dissertation lies in deepening the theoretical understanding of the phenomenon of institutional critique and expanding the conceptual and methodological apparatus of Ukrainian art history in the field of contemporary art analysis. The study contributes to the development of the theory of contemporary art, museum studies and cultural policy research, as it considers the institution not merely as an object of criticism, but as a dynamic structure that interacts with artistic practices and changes under their influence. The practical significance lies in the possibility of applying its findings in the research, educational, curatorial and institutional practice of contemporary art history and cultural management. The practical significance of the thesis also lies in the development of a theoretically grounded and methodologically sound model for analysing institutional critique in Ukrainian art, which can be integrated into the academic, curatorial and institutional spheres of contemporary culture. Structure and scope of the thesis. The thesis consists of an abstract, a list of academic publications on the candidate’s thesis topic, an introduction, three chapters, each of which concludes with conclusions, general conclusions, a list of references (162 items), and appendices, including Appendix A. List of the candidate’s publications; Appendix B: List of illustrations; and Appendix C: Album of illustrations. The total length of the work is 321 pages, with the main text comprising 168 pages. In the first chapter, ‘Theoretical and methodological approaches to the study of institutional critique practices in a global context and in Ukrainian art’, an analysis of the historiography and theoretical basis of the study is carried out. Subsection 1.1 examines the fundamental theories underpinning institutional critique. M. Foucault’s concept of ‘disciplinary fields’ and P. Bourdieu’s theory of ‘cultural capital’ are analysed. The works of P. Bürger, B. Buchlo, H. Foster, M. Ramsden, A. Fraser, and other authors and researchers who problematise the ‘canonisation’ of institutional critique and its transformation from a radical practice of conceptual art into one of the constituent phenomena of the art establishment are examined. Subsection 1.2 systematises the source base regarding the Ukrainian context. In Ukrainian art history, there is a tendency to study the institutional system primarily through historical and exhibition activities, where the emphasis is shifted to the work of directors, owners and curators (studies by A. Lugovska, N. Ivanovska, V. Mykhalchuk). The question of artists’ direct interaction with the institutional framework often remains on the periphery of academic research. This gap is filled by the journalistic and research works of the artists themselves. Substantial attempts to classify Ukrainian institutional criticism have been made by the artists P. Khailo and M. Ridnyi. The issues of patronage policies and hierarchies in Ukrainian art are explored in the works of L. Venediktova and L. Nakonechna. Of particular importance is the work of the ‘Method Fund’, which is spearheading an ‘educational turn’ in Ukrainian art and employs a method of intervening in archives to reinterpret the post-Soviet legacy. The second chapter, ‘The Phenomenon of Institutional Critique: Genesis, Typology and Strategies’, is devoted to a detailed analysis of the evolution of critical practices in Western art. The first subsection traces the evolution of the concept from the modernist idea of the autonomy of art to the postmodernist understanding of the contextual dependence of the artwork. The subsequent subsections examine the practices of representatives of the ‘first wave’ of institutional criticism, in particular the methods of spatial deconstruction employed by M. Asher, D. Buren, G. Matt-Clark and R. Smithson; it provides a detailed analysis of H. Haacke’s method of ‘sociological investigation’ and M. Broodthaers strategy of the ‘fictitious institution’, through which he deconstructed the bureaucratic mechanisms of art classification via a parodic artificial museum. The chapter also analyses the methods of ‘second-wave’ institutional critique artists, who shifted their focus to a critique of subjectivity and representation. The performative practices of A. Fraser, who explored the role of the artist as a ‘service worker’ and an object of market exchange, are analysed; F. Wilson’s interventions in museum collections are examined as a method of exposing racial biases and historical silences; the activities of the Guerrilla Girls, who used statistics to combat gender inequality, and the photographic practices of L. Lawler, aimed at critiquing commodity fetishism and analysing the circulation of images in private and corporate spaces, are highlighted. The final section outlines the prospects for institutional critique in the 21st century. The third chapter, ‘The Practice of Institutional Critique in Ukraine: Context, Varieties, Forms of Interaction’, constitutes the main academic value of the work, offering a periodisation and typology of Ukrainian practices. Subsection 3.1 establishes that the Ukrainian model of institutional critique is unique due to the absence of a developed art market, an institutional vacuum, and the post-Soviet legacy. It is noted that Ukrainian artists were forced to criticise not so much the dictates of institutions as their absence or inertia, resorting to strategies of substitution and self-organisation. Subsection 3.2 analyses the activities of the ‘Masoch Fund’ collective (1990s) as a transitional stage from nihilism to political art. Using the examples of the projects ‘Art in Space’ and ‘Mausoleum for the President’, it is shown how the group used radical provocation to deconstruct new state myths and criticise the bureaucratisation of grant-giving structures (the Soros Foundation). Subsection 3.3 examines the phenomenon of collective self-organisation in the 2000s–2010s. It compares the strategies of key groups: ‘R.E.P.’ (political satire, performativity, the ‘Patriotism’ and ‘R.E.P. Party’ projects), ‘SOSka’ (creation of an autonomous physical space, social research) and ‘Open Group’ (radicalisation of the concept of the gallery, entry into public space, projects in the ‘Open Gallery’ series). Subsection 3.4 examines the specifics of artists’ interaction with large private capital. The works of L. Nakonechna, L. Khomenko, L. Lozovyi and A. Kakhidze, who utilise the institution’s resources to expose its internal contradictions, are analysed. M. Alekseyenko’s project ‘Startup Troeschyna’ is examined separately as an example of the transformation of ‘criticism of power’ into local ‘criticism of survival’. Subsection 3.5 highlights strategies for working with state museums and the legacy of Socialist Realism. Using the example of the activities of the ‘Method Fund’ organisation and interventions at the National Art Museum of Ukraine, it is demonstrated that artists are turning to research methods, deconstructing the ideological narratives of the past. The method of ‘bodily deconstruction’ in L. Khomenko’s painting is examined as a means of overcoming the commodified hermetic nature of the painting. The gesture of the ‘imposed gift’ (N. Kadan’s project ‘Showcase’) is considered as a critique of the financial insolvency of state museums. Subsection 3.6 analyses the issue of censorship. It examines in detail the incidents involving the destruction of V. Kuznetsov’s work at the ‘Mystetskyi Arsenal’, the closure of the ‘Ukrainian Body’ exhibition at the Central Election Commission, and the vandalism of D. Chichkan’s exhibition. Subsection 3.7 examines the transformation of institutional criticism in wartime conditions (post-2014 and post-2022). It identifies a shift in focus from internal criticism towards the defence of cultural agency and decolonisation. New forms of institutional existence are examined, such as digital archives (‘Ukraine on Fire’) and decentralised initiatives (the Ukrainian Emergency Art Fund), which emerged as a reaction to the threat of the physical destruction of culture. The study conducts a comprehensive analysis of the phenomenon of institutional critique as a defining strategy of contemporary art. The study traces the genesis of this phenomenon, systematises the forms and strategies of institutional critique practices in the history of art of the second half of the 20th century, and identifies the unique specifics of their emergence, transformation and adaptation within the Ukrainian cultural space from the 1990s to the present day. The study identifies several areas requiring further academic exploration. In particular, a comparative analysis of Ukrainian practices of institutional critique within the broader post-socialist context would be beneficial, and it is necessary to clarify how practices of cultural memory preservation and digital archiving transform the very nature of institutional critique in wartime conditions. Research into regional artistic communities in Ukraine–notably in Kharkiv, Odesa, Lviv, Dnipro, and elsewhere–as distinct models of institutional critique also holds promise. An analysis of the gender dimension of institutional critique in Ukraine remains relevant. Finally, given the intensive re-examination of museum collections and cultural narratives that has been ongoing in Ukrainian society since 2022, the question of how institutional critique can become a methodological tool for reforming state museums in the post-war period may merit a separate study. Publications. The main findings of the thesis are presented in four publications – all in Category ‘B’ academic journals – and eight scientific abstracts.

2026-01-01T00:00:00Z Fronchko, D. E. Фрончко, Даніїл Євгенович http://195.20.96.242:5068/kvnaoma-xmlui/handle/123456789/952 2025-07-30T08:26:33Z 2025-01-01T00:00:00Z

Синтез рисунка та скульптури на основі дослідження творчості європейських митців другої половини ХХ –початку ХХІ століття Fronchko, D. E.; Фрончко, Даніїл Євгенович Зміст анотації. Дослідження висвітлює тему синтезу рисунка та скульптури у творчості скульпторів періоду другої половини ХХ – початку ХХІ століття, розкриваючи їхні методи та художні підходи. У роботі охарактеризовано основні принципи такого синтезу, який базується на взаємодії лінійної та пластичної виразності, їхньому взаємопроникненні у процесі побудови творів мистецтва. Ця тема об’єднує кілька актуальних напрямків мистецьких спрямувань, зокрема дослідження просторових рішень, взаємозв’язку матеріальності та ідеї, а також розширення меж традиційних технік. Крім того, простежено досвід художників і скульпторів, які активно використовували рисунок як основу для пластичних експериментів, а також скульптурні форми як графічний елемент у своїй творчій практиці. Багато митців прагнули до розширення меж обох аспектів, застосовуючи змішані техніки, комбінуючи матеріали й досліджуючи нові способи взаємодії лінії та об’єму. У проведеному дослідженні виявлено характерні особливості художньої мови цього синтезу, а також визначено основні стилеутворюючі фактори, що вплинули на формування сучасного мистецтва, в якому графічні та скульптурні засоби виразності гармонійно поєднуються. Мета дослідження – виявити особливості синтезу рисунка та скульптури у творчості європейських митців другої половини ХХ – початку ХХІ століття, провести аналіз їхніх методів та підходів щодо поєднання двовимірних і тривимірних форм. У першому розділі розглянуто історичні витоки синтезу рисунка та скульптури, простежено використання рисунка як засобу дослідження форми у творчій практиці митців різних історичних періодів. Висвітлено методи застосування рисунка як підготовчого етапу у створенні скульптурних творів, а також його роль як самостійного виразного засобу. Досліджено особливості графічних етюдів античних майстрів, ескізну техніку доби Відродження, академічні методи XIX століття та новаторські підходи художників ХХ – початку ХХІ століття, що розширили межі традиційного формотворення. Проаналізовано, як у різні періоди рисунок слугував інструментом фіксації ідеї, засобом вивчення анатомії, експериментальним майданчиком для пошуку динаміки та просторового рішення, що значно вплинуло на розвиток сучасної скульптури. Також розділ містить джерельну базу, яка включає наукові монографії, виставкові каталоги, статті та рецензії, що аналізують творчість окремих митців та загальні мистецькі процеси. Важливими є фото- і відеоматеріали, що документують виставки сучасної скульптури, бієнале та фестивалі, оскільки вони дозволяють простежити застосування рисунка в скульптурних практиках. Додаткову інформацію надають електронні публікації, інтерв’ю, відеоогляди та роздаткові матеріали мистецьких заходів, що висвітлюють концептуальні засади та методи роботи митців. У другому розділі на підставі структурно-функціонального, комплексного мистецтвознавчого методу досліджено концепції авторського задуму у рисунку і скульптурі з окресленням індивідуальних проявів у творчості чотирьох європейських митців різних поколінь. Розглянуто творчість Альберто Джакометті, чия активна художня діяльність припала на середину та кінець ХХ століття, а також його сучасника Маріно Маріні, у роботах якого синтез графічних та пластичних форм є однією з ключових особливостей художньої мови. Також простежено досвід роботи представниці наступного покоління – Елізабет Фрінк, творчість якої охоплює середину та кінець ХХ століття та виявляє тісний зв’язок між рисунком та скульптурою. Окремо розглянуто діяльність живого представника постмодерністського дискурсу – Маркуса Люпертца, який з кінця ХХ століття та на початку ХХІ активно працював із скульптурою, поєднуючи її з сюжетами, традиційними для мистецтва доби античності. У третьому розділі на підставі проблемного, комплексного мистецтвознавчого (стилістичного, інтерпретаційного) методів дослідження означено головні етапи робочого процесу творчого проєкту, що включає в себе поетапне поєднання двовимірних та тривимірних форм. Окреслено контент синтезу рисунка та скульптури. Виявлено алгоритм втілення творчого мистецького проєкту, який передбачає інтеграцію графічних і скульптурних творів, що дає можливість відкривати нові шляхи для сприйняття та взаємодії з творами. Також проаналізовано вплив цих поєднаних медіа на форму та зміст твору, що розкривається перед глядачем через різні ракурси та інтеракції з простором. Наукова новизна дослідження полягає у дослідженні розвитку взаємодії рисунка і скульптури в європейському мистецтві другої половини ХХ – початку ХХІ століття, аналізуванні основних етапів еволюції цього синтезу, здійсненні порівняльного аналізу художніх методів, що використовуються для поєднання двовимірних і тривимірних форм у творчості різних митців, а також теоретичному узагальненні еволюціі стилів у скульптурі протягом розглянутого періоду – від класичних форм до експериментів із сучасними концептуальними підходами. Вперше проведено порівняння творчих практик художників ХХ–ХХІ століття, таких як Альберто Джакометті, Маріно Маріні, Елізабет Фрінк та Маркуса Люпертца, які працювали у графіці та скульптурі, акцентуючи увагу на особисті інтерпретації й трансформації цих технік у нові форми вираження, а також виявлено взаємодіїю між графічними лініями, що розкриваються митцями через новітні способи створення образів і концептуальних наративів, які до цього часу не мали комплексного аналізу в рамках одного дослідження. Отримані результати передбачають: систематизацію знань про поєднання рисунка та скульптури в контексті мистецьких практик другої половини ХХ – початку ХХІ століття; узагальнення досвіду художників, які використовують методи комбінування графічних та об’ємних форм, зокрема таких митців як Альберто Джакометті, Маріно Маріні, Елізабет Фрінк та Маркус Люпертц; висвітлення художніх і технічних прийомів, що використовуються сучасними скульпторами для створення багатовимірних візуальних досвідів на межі графічних і скульптурних форм; виявлення принципів взаємодії двовимірних і тривимірних елементів, які дозволяють розширювати межі традиційного сприйняття творів мистецтва; узагальнення зв’язків між методами мистецтвознавчих досліджень і іншими галузями науки, такими як історія мистецтва, естетика та культурологія, для формування нових підходів до аналізу мистецьких творів. Практичне значення дослідження полягає в тому, що основні положення, сформульовані в роботі, можуть бути використані в подальшому при розробці курсів з історії та теорії мистецтва, а також при складанні теоретичних та практичних навчальних програм з рисунку та скульптури у вищих навчальних закладах мистецького напрямку, науковій роботі, написанні довідкових статей, монографій тощо. Abstract content. The study highlights the theme of the synthesis of drawing and sculpture in the work of sculptors of the second half of the 20th - early 21st centuries, revealing their methods and artistic approaches. The work describes the basic principles of such a synthesis, which is based on the interaction of linear and plastic expressiveness, their interpenetration in the process of constructing works of art. This topic combines several current areas of artistic trends, in particular the study of spatial solutions, the relationship between materiality and idea, as well as the expansion of the boundaries of traditional techniques. In addition, the experience of artists and sculptors who actively used drawing as a basis for plastic experiments, as well as sculptural forms as a graphic element in their creative practice, is traced. Many artists sought to expand the boundaries of both aspects, using mixed techniques, combining materials and exploring new ways of interacting line and volume. The conducted research revealed the characteristic features of the artistic language of this synthesis, and also identified the main style-forming factors that influenced the formation of modern art, in which graphic and sculptural means of expression are harmoniously combined. The purpose of the research is to identify the features of the synthesis of drawing and sculpture in the work of European artists of the second half of the 20th - early 21st centuries, to analyze their methods and approaches to combining two-dimensional and three-dimensional forms. In the first chapter, the historical origins of the synthesis of drawing and sculpture are considered, traces the use of drawing as a means of studying form in the creative practice of artists of different historical periods. The methods of using drawing as a preparatory stage in the creation of sculptural works, as well as its role as an independent means of expression, are highlighted. The features of graphic sketches of ancient masters, the sketch technique of the Renaissance, academic methods of the 19th century and innovative approaches of artists of the 20th – early 21st centuries, which expanded the boundaries of traditional formmaking, are investigated. It is analyzed how in different periods drawing served as a tool for fixing ideas, a means of studying anatomy, an experimental platform for searching for dynamics and spatial solutions, which significantly influenced the development of modern sculpture. The chapter also contains a source database, which includes scientific monographs, exhibition catalogs, articles and reviews that analyze the work of individual artists and general artistic processes. Photo and video materials documenting exhibitions of modern sculpture, biennials and festivals are important, as they allow us to trace the use of drawing in sculptural practices. Additional information is provided by electronic publications, interviews, video reviews and handouts of art events that highlight the conceptual principles and methods of artists' work. In the second chapter, on the basis of the structural-functional, complex art history method, the concepts of the author's intention in drawing and sculpture are explored, with the outline of individual manifestations in the work of four European artists of different generations. The work of Alberto Giacometti, whose active artistic activity fell on the middle and end of the 20th century, as well as his contemporary Marino Marini, in whose works the synthesis of graphic and plastic forms is one of the key features of the artistic language, is considered. The experience of the representative of the next generation, Elisabeth Frink, whose work covers the middle and end of the 20th century and reveals a close connection between drawing and sculpture, is also traced. The work of a living representative of the postmodernist discourse, Marcus Lupertz, who from the end of the 20th century and the beginning of the 21st century has been separately considered, has actively worked with sculpture, combining it with plots traditional for the art of antiquity. In the third chapter, on the basis of problematic, complex art history (stylistic, interpretive) methods of research, the main stages of the work process of a creative project, which includes a step-by-step combination of two-dimensional and three-dimensional forms, are defined. The content of the synthesis of drawing and sculpture is outlined. An algorithm for the implementation of a creative artistic project is identified, which involves the integration of graphic and sculptural works, which makes it possible to open new ways for perception and interaction with works. The influence of these combined media on the form and content of the work, which is revealed to the viewer through different angles and interactions with space, is also analyzed. The scientific novelty of the study lies in the study of the development of the interaction of drawing and sculpture in European art of the second half of the 20th - early 21st centuries, the analysis of the main stages of the evolution of this synthesis, the implementation of a comparative analysis of artistic methods used to combine two-dimensional and three-dimensional forms in the work of different artists, as well as the theoretical generalization of the evolution of styles in sculpture during the period under consideration - from classical forms to experiments with modern conceptual approaches. For the first time, a comparison was made of the creative practices of artists of the 20th-21st centuries, such as Alberto Giacometti, Marino Marini, Elisabeth Frink and Markus Lüpertz, who worked in graphics and sculpture, focusing on personal interpretations and transformations of these techniques into new forms of expression, and also revealed the interaction between graphic lines revealed by artists through new ways of creating images and conceptual narratives, which until now have not had a comprehensive analysis within the framework of one study. The results obtained include: systematization of knowledge about the combination of drawing and sculpture in the context of artistic practices of the second half of the 20th – early 21st centuries; generalization of the experience of artists who use methods of combining graphic and three-dimensional forms, in particular such artists as Alberto Giacometti, Marino Marini, Elisabeth Frink and Markus Lupertz; highlighting the artistic and technical techniques used by modern sculptors to create multidimensional visual experiences on the border of graphic and sculptural forms; identifying the principles of interaction of two-dimensional and three-dimensional elements, which allow expanding the boundaries of traditional perception of works of art; generalization of connections between methods of art historical research and other branches of science, such as art history, aesthetics and cultural studies, to form new approaches to the analysis of works of art. The practical significance of the study lies in the fact that the main provisions formulated in the work can be used in the future when developing courses in the history and theory of art, as well as when compiling theoretical and practical curricula in drawing and sculpture in higher educational institutions of the art direction, scientific work, writing reference articles, monographs, etc.

2025-01-01T00:00:00Z Щербаков, Сергій Олегович Shcherbakov, S. O. http://195.20.96.242:5068/kvnaoma-xmlui/handle/123456789/951 2025-08-18T13:37:05Z 2025-01-01T00:00:00Z

Скульптура в сучасних комунікаційних просторах: принципи використання технологій доповненої реальності та 3D моделювання Щербаков, Сергій Олегович; Shcherbakov, S. O. Дослідження висвітлює тему цифрової скульптури в контексті сучасних комп’ютерних технологій та демонстрації творчих здобутків із застосуванням AR­технологій. У роботі охарактеризовано основні критерії сучасної скульптури, методи і проблеми її створення за допомогою 3D програм. Ця тема об’єднує в собі кілька актуальних напрямків технологічного, мистецького та комунікаційного розвитку. Також, розглянуто вплив AR­технологій на виставковий простір творів скульптури. Власне творчі роботи, створені за допомогою цифрових інструментів, відрізняються від традиційної реалізації. Використання технологій доповненої реальності та 3D моделювання в скульптурі дозволяє експериментувати з новими формами, текстурами, кольорами та просторовими ефектами, що розширює естетичні можливості мистецтва та створює нові візуальні враження для глядачів. Синтез скульптури з те хнологіями доповненої реальності та 3D моделювання дозволяє відійти від обмежень фізичного простору, що відкриває широкі горизонти для творчості, взаємодії та інновацій у мистецькому та комунікаційному просторі сучасного світу. Поява цифрових технологій стала вагомим доповненням до методології створення скульптур, що в традиційному розумінні є дуже важкою працею. Сучасні 3D технології надають можливість митцям, незалежно від статі та фізичних здібностей, реалізовувати свій творчий потенціал, по новому дивитись на мистецтво скульптури, створювати нові форми. Існує безліч 3D редакторів, що мають свою специфіку, переваги та недоліки. Використовуючи програмне забезпечення для створення скульптури можна досягти високої деталізації, максимально наближеної до об’єктів з реального світу, або зробити 3D модель повністю абстрактною. Ґрунтовне дослідження сучасного стану розробки теми наукового обґрунтування творчого мистецького проекту виявило, що використання технологій 3D та AR для реалізації творчих задумів потребує нових наукових розробок. Праці дослідників цієї галузі дають розуміння, що використання цифрових технологій в скульптурі застосовуються переважно за кордоном, але українські митці також слідкують за тенденціями та поширенням необхідних пристроїв, експериментують у своїй творчій діяльності. Мета дослідження – вивчення, опрацювання та систематизація відомостей про цифрову скульптуру, етапів її створення, техніко­технологічних можливостей, стилеутворюючих і пластичних закономірностей та сфер її застосування. У першому розділі простежено досвід художників та скульпторів, які працюють з технологіями 3D та AR у мистецтві України та за кордоном. Більшість сучасних художників користуються додатковими цифровими програмами для більш виразної демонстрації їхньої творчості, виявлено риси художньої мови, притаманної для рішення 3D скульптур, а також визначено основні стилеутворюючі фактори комп’ютерного моделювання. У другому розділі опрацьовано особливості поєднання 3D технологій і технік образотворчої виразності скульптури, таких як 3D­друк, 3D­сканування, 3Dмоделювання, AR та VR­технології. Проаналізовано впровадження технологій доповненої реальності в комунікаційні простори, що допомогло виявити переваги та недоліки їх застосування. Відмінність скульптури від інших мистецьких форм полягає в її тривимірності та фізичній присутності, але за допомогою технологій доповненої реальності та 3D моделювання ці характеристики можуть бути розширені та переосмислені. Проаналізовано різні аспекти використання технологій AR та 3D моделювання в скульптурному мистецтві, включаючи створення, показ та сприйняття творів, а також взаємодію між творцем та глядачем. Досліджено також потенційні виклики та перешкоди, пов’язані з цими технологіями й шляхи подолання цих перешкод. Результати цих досліджень можуть відкрити нові перспективи для розвитку сучасного скульптурного мистецтва та його інтеграції в сучасні комунікаційні простори. У третьому розділі здійснено аналіз впливу цифрових технологій на стилетворчу складову віртуальної скульптури, організації виставкового простору, а також розроблено концепцію авторського задуму серії скульптурних композицій та зосереджено увагу на головних етапах технічнотехнологічного процесу, методології створення цифрової скульптури. Використання технологій доповненої реальності дозволяє створювати інтерактивні скульптури, які залучають глядача до активної участі в мистецькому процесі. Це сприяє збільшенню зацікавленості та залученості аудиторії до мистецтва. У сучасному світі, де цифрові технології відіграють важливу роль у всіх аспектах нашого життя, використання цих технологій у сфері мистецтва є необхідним кроком для адаптації до сучасних комунікаційних просторів та вимог цифрової епохи. Наукова новизна полягає у тому, що вперше проаналізовано саме використання AR­технологій в скульптурі та її демонстрації, всебічно розглянуто цифрову скульптуру як самостійну ланку в мистецтві. Використання технологій доповненої реальності та 3D моделювання в сфері скульптури представляє собою інноваційний підхід, який розширює можливості мистецтва. Ці технології дозволяють створювати та сприймати скульптури в новому, цифровому форматі, що відкриває широкі можливості для творчості та взаємодії з глядачами. Теоретичне значення. Результати наукового обґрунтування творчого мистецького проекту можуть бути використані для подальшого аналізу, систематизації творчих робіт, створених за допомогою технологій 3D, в контексті вивчення українського мистецтва та світової історії мистецтв. Підсумки дослідження можуть бути основою для практичної роботи митців, викладачів, мистецтвознавців, використовуватися для навчання фахівців у відповідній галузі; у підготовці семінарів, лекцій, курсів; у організації та проведенні художніх виставок, скульптурних проєктів. Сучасна скульптура знаходиться в центрі творчих інновацій, що відбивається у використанні різноманітних цифрових технологій та художніх підходів. Цифрові технології відкривають нові можливості для скульпторів у творчому процесі, вони стають необхідним інструментом для сучасних митців, які шукають способи поєднати традиційне мистецтво з інноваційними технологіями. Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає у формуванні цілісного уявлення про сучасні засоби для творчого вираження в скульптурі та організації виставкового простору, у розширенні знань з використання цифрових інструментів під час творчого процесу скульпторів. В цілому, сучасні скульптурні композиції демонструють свою різнобічність та еволюційний розвиток. Скульптори схильні до експериментів та готові шукати нові засоби для вираження своїх мистецьких ідей. Цифрові інструменти дозволяють скульпторам експериментувати з незвичайними формами, які можуть бути складні або неможливі для створення традиційними засобами. Вони допомагають продукувати абстрактні, футуристичні або фантастичні образи, які виходять за межі традиційних форм скульптури. The study highlights the topic of digital sculpture in the context of modern computer technologies and the demonstration of creative achievements using AR technologies. The work describes the main criteria of modern sculpture, methods and problems of its creation using 3D programs. This topic combines several current areas of technological, artistic and communication development. Also, the impact of AR technologies on the exhibition space of works of sculpture is considered. Actually, creative works created using digital tools differ from traditional implementation. The use of augmented reality technologies and 3D modeling in sculpture allows you to experiment with new forms, textures, colors and spatial effects, which expands the aesthetic possibilities of art and creates new visual impressions for viewers. The synthesis of sculpture with augmented reality technologies and 3D modeling allows you to move away from the limitations of physical space, which opens up broad horizons for creativity, interaction and innovation in the artistic and communication space of the modern world. The emergence of digital technologies has become a significant addition to the methodology of creating sculptures, which in the traditional sense is very difficult work. Modern 3D technologies allow artists, regardless of gender and physical abilities, to realize their creative potential, look at the art of sculpture in a new way, create new forms. There are many 3D editors that have their own specifics, advantages and disadvantages. Using software to create a sculpture, you can achieve high detail, as close as possible to objects from the real world, or make the 3D model completely abstract. A thorough study of the current state of development of the topic of scientific substantiation of a creative art project revealed that the use of 3D and AR technologies for the implementation of creative ideas requires new scientific developments. The works of researchers in this field provide an understanding that the use of digital technologies in sculpture is used mainly abroad, but Ukrainian artists also follow the trends and spread of the necessary devices, experiment in their creative activities. The purpose of the research is to study, process and systematize information about digital sculpture, the stages of its creation, technical and technological capabilities, style­forming and plastic patterns and areas of its application. The first chapter traces the experience of artists and sculptors, who work with 3D and AR technologies in the art of Ukraine and abroad. Most modern artists use additional digital programs for a more expressive demonstration of their creativity, the features of the artistic language inherent in the solution of 3D sculptures are identified, and the main style­forming factors of computer modeling are also determined. In the second chapter it is elaborated the features of combining 3D technologies and techniques of visual expressiveness of sculpture, such as 3D printing, 3D scanning, 3D modeling, AR and VR technologies. The introduction of augmented reality technologies into communication spaces is analyzed, which helped to identify the advantages and disadvantages of their use. The difference between sculpture and other art forms lies in its three­dimensionality and physical presence, but with the help of augmented reality and 3D modeling technologies, these characteristics can be expanded and reinterpreted. Various aspects of the use of AR and 3D modeling technologies in sculptural art are analyzed, including the creation, display and perception of works, as well as the interaction between the creator and the viewer. Potential challenges and obstacles associated with these technologies and ways to overcome these obstacles are also studied. The results of these studies can open new prospects for the development of modern sculptural art and its integration into modern communication spaces. In the third chapter, the impact of digital technologies is analyzed the impact of digital technologies on the style­forming component of virtual sculpture, the organization of the exhibition space, and also develops the concept of the author's idea for a series of sculptural compositions and focuses on the main stages of the technical and technological process, the methodology for creating digital sculpture. The use of augmented reality technologies allows for the creation of interactive sculptures that involve the viewer in active participation in the artistic process. This contributes to increasing the audience's interest and involvement in art. In today's world, where digital technologies play an important role in all aspects of our lives, the use of these technologies in the field of art is a necessary step to adapt to modern communication spaces and the requirements of the digital age. The scientific novelty lies in the fact that for the first time the use of AR technologies in sculpture and its demonstration has been analyzed, digital sculpture as an independent link in art has been comprehensively considered. The use of augmented reality technologies and 3D modeling in the field of sculpture is an innovative approach that expands the possibilities of art. These technologies allow you to create and perceive sculptures in a new, digital format, which opens up wide opportunities for creativity and interaction with viewers. Theoretical significance. The results of the scientific substantiation of a creative art project can be used for further analysis, systematization of creative works created using 3D technologies, in the context of studying Ukrainian art and world art history. The results of the study can be the basis for the practical work of artists, teachers, art historians, and used to train specialists in the relevant field; in the preparation of seminars, lectures, courses; in the organization and holding of art exhibitions, sculpture projects. Modern sculpture is at the center of creative innovation, which is reflected in the use of various digital technologies and artistic approaches. Digital technologies open up new opportunities for sculptors in the creative process, they become an indispensable tool for modern artists who are looking for ways to combine traditional art with innovative technologies. The practical significance of the research results is to form a holistic view of modern means of creative expression in sculpture and the organization of exhibition space, to expand knowledge on the use of digital tools during the creative process of sculptors. In general, modern sculptural compositions demonstrate their versatility and evolutionary development. Sculptors are prone to experiments and are ready to look for new means of expressing their artistic ideas. Digital tools allow sculptors to experiment with unusual forms that may be difficult or impossible to create by traditional means. They help produce abstract, futuristic or fantastic images that go beyond the boundaries of traditional forms of sculpture.

2025-01-01T00:00:00Z Погорілий, Анатолій Володимирович Pohorilyi, A.V http://195.20.96.242:5068/kvnaoma-xmlui/handle/123456789/950 2025-07-22T13:21:04Z 2025-01-01T00:00:00Z

Формування київської школи живопису кінця ХІХ - початку ХХ століття: вплив європейських художніх течій Погорілий, Анатолій Володимирович; Pohorilyi, A.V Дисертація є комплексним аналізом культурних зв’язків між Україною та Європою в період формування київської школи живопису. Робота спрямована на вивчення особливостей трансформації українського образотворчого мистецтва в контексті європейських художніх процесів та значення міжнародного культурного діалогу для розвитку української національної мистецької традиції. Досліджено творчість представників художньої спільноти Києва, які стояли біля витоків київської школи живопису як нова форма, що об’єднує творчість митців). Заслугою представників київської мистецької школи було творче засвоєння та переосмислення наприкінці ХІХ‐початку ХХ ст. сталих художніх норм в дусі нових напрямів та стилістичних течій: імпресіонізму, символізму, модерну. Перегляд та перетворення академічних методик, у яких була вихована переважна більшість професійних художників в Україні, на новітні експериментальні, суттєво змінило підходи до системи образів, композиції, кольору та пластики, що стали показниками київської живописної школи. Шляхи зазначених перетворень в бік новацій реконструйовано на фактичних матеріалах взаємодії київських митців з художниками Європи, що знайшли відображення у свідченнях представників українського живопису про стажування, навчання та участь у виставках у передових художніх центрах. Європейське стажування, участь у міжнародних презентаціях творів, особисте спілкування з європейськими митцями, вивчення зарубіжного досвіду українськими митцями і поширення цього досвіду в Києві суттєво вплинуло на творче життя в Україні. Київська школа живопису розгорнула свою різнобічну діяльність в умовах інтенсивного культурного обміну та засвоєння українськими митцями прогресивних методик роботи в результаті навчання в освітніх закладах Парижа, Мюнхена, Відня, Кракова, Берліна, Риму, постійне спілкування з провідними європейськими діячами, занурення в художнє осереддя європейських мистецьких центрів. Продовження взаємин київських митців з європейськими майстрами, після їх повернення до Києва, а також поширення практики спілкування між митцями, які стажувалися в Європі, на батьківщині, у київському осередді, залучення до нього широкого кола киян, робило це місто ще одним центром, в якому відбувалися культурні процеси загальноєвропейського значення. В даному дослідженні акцентовано творчий внесок міждержавних взаємодій, який тривалий час перебував за межами уваги дослідників. Доведено, що на основі взаємодії європейського та українського мистецтва в процесі транснаціональної комунікації та конструювання мистецьких ідентичностей, київська школа живопису розвивалася не ізольовано, а у контексті європейських процесів, які охоплювали модернізацію художньої освіти, розширення виставкової діяльності, зростання колекціонування та меценатства, активізацію мистецьких дискусій та художньої критики. Виявлено, що важливим фактором розвитку київської школи залишалася академічна підготовка, яка надавала фундаментальні знання, базуючись на класичних художніх методиках. Саме на цю основу нашаровувалися новітні експериментальні починання ‐ нестандартні композиційні рішення, оригінальні техніки, авторські прийоми в дусі нових стилістичних напрямків і течій. З’ясовано, що тематичний репертуар живопису формувався під впливом нової філософії та світогляду, який відобразив нові соціальні запити : український художник опинився в умовах піднесення національних гасел, зниження політичної цензури, остаточної секуляризації мистецтва. Посилення науки, освіти, культури заподіяло суттєві зміни в усіх культурних процесах кінця ХІХ-початку ХХ ст. Генерація митців відкрила широкій аудиторії низку імен, які до цього не були відомі. Всього за період існування школи з 1875 по 1901 рр. її випускниками стали 52 вихованці. Серед них ‐ Блонська С., Будкевич Й., Бялиницький-Біруля В., Дряпаченко І., Кандинський В., Ковальський Л., Костенко С., Крижицький К., Крюгер-Прахова А., Мурашко О., Пимоненко М., Селезньов І., Богомазов О., Екстер О., Маневич А., Мане-Кац (Кац М.Л.), Мінчин А., Лентулов А. та інші, значна частина яких до кінця XX – на початку ХХІ ст. набула авторитету великих мистецьких постатей. З’ясовано, що розвиток київської школи живопису супроводжувала, окрім виставкової діяльності, меценатства, колекціонування, інституціоналізація мистецького життя. Зокрема, інституціоналізація проявилася у появі нових художніх академій, приватних студій, мистецьких об’єднань, які сприяли не лише змістовно‐образному та техніко‐технологічного розвитку мистецтва, а й формуванню спільного мистецького дискурсу, спрямованого як на регіональні, так і глобальні тенденції. Виявлено, що на процеси, які відбувалися в Україні, діяли такі фактори, як значна впливовість європейського мистецтва, позитивні соціальні та політичні зрушення в більшості країн Європи, зростання урбаністичних центрів. Відкриття у них нових навчальних закладів, сприятливі умови для мистецьких рухів, розвиток мистецьких друкованих видань, зростання ролі інтелігенції у формуванні художнього дискурсу створили благодатний грунт для здійснення творчих експериментів, інтегрування теоретичних засад нового мистецтва у творчу практику. Доведено, що київська школа живопису, яка виявила себе сприятливою та життє спроможною в контексті європейських мистецьких впливів, є виразником процесів розвитку українського живопису та реалізатором глобальних мистецьких трансформацій кінця XIX – початку XX ст. У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, наукову новизну, практичну значущість дослідження, окреслено методологічні засади. У першому розділі «Історіографія, методологія та джерела дослідження» розглянуто праці з тематики взаємодій європейського та українського мистецтва кінця XIX – початку XX ст., матеріали міжнародних конференцій, каталоги робіт, мемуарну літературу, проаналізовано основні напрями досліджень, виявлено вектори наукових дискусій.,Запропоновано методологічні підходи щодо розгляду та інтерпретації мистецьких явищ та процесів. Також виявлено типи джерел, їх походження, ступінь достовірності та інформаційна цінність. Розглянуто матеріали міжнародних виставок, які відіграли роль у репрезентації українського мистецтва та вплинули на творчість київських художників кінця XIX – початку XX ст. Визначені методи дослідження, що забезпечують комплексне та всебічне вивчення теми, а також способи систематизації та інтерпретації даних. Підсумовано рівень вивчення представленолї теми, запропоновано стратегію заповнення історичних лакун, що залишилися поза науковою увагою. Другий розділ «Генеза київської школи живопису та її роль у розвитку українського живопису кінця XIX - початку XX ст.» висвітлює соціокультурні чинники, що вплинули на формування київської школи, зокрема розвиток художньої освіти, відкриття Київської рисувальної школи, створення музеїв та приватних збірок (колекції Терещенків, Ханенків), поява меценатства. Проаналізовано діяльність Миколи Мурашка, його внесок у підготовку покоління митців, які надалі стали засновниками київської школи живопису. З’ясовано особливості процесу становлення та етапів розвитку київської школи живопису; визначено хронологічні рамки та періоди; роль київської рисувальної школи у формуванні професійних навичок та естетичних уподобань художників; художні товариства та об'єднання, які сприяли розвитку мистецького життя Києва. Розглянута творчість провідних представників київської школи живопису, стилістика, тематики, техніка їх творів, відповідна українській історії, культурі та побуту, як внесок у формування української національної ідентичності. У третьому розділі «Європейські мистецькі течії кінця ХІХ-початку ХХ ст. та їх роль у формуванні художніх шкіл Європи» досліджено вплив модерну, імпресіонізму, символізму, постімпресіонізму та інших течій на творчість українських художників. Розглянуто тенденції розвитку європейської культури кінця XIX ст., обставини, що вплинули на формування художніх течій; соціальні та політичні зміни, урбанізація, індустріалізація, емансипація, як фактори розвитку мистецтва. Проаналізовано особливості європейських художніх шкіл - французької, німецької, австрійської, італійської, інших кінця XIX - початку XX ст., їхні характерні риси, стилістичні особливості (імпресіонізм, символізм, модерн, інші), які мали вплив на українське мистецтво внаслідок існування творчих контактів. Розглядається також роль художніх виставок та салонів у популяризації нових мистецьких течій, значення європейського мистецького ландшафту кінця XIX - початку XX ст. для розвитку образотворчого мистецтва. У четвертому розділі «Вплив європейських художніх течій на формування київської школи живопису» розглянуто досвід стажувань Олександра Мурашка, Абрама Маневича, Івана Дряпаченка, Сергія Костенка у таких центрах, як Париж, Мюнхен, Рим – організаційна сторона стажування та творча. На прикладах конкретних творів проаналізовано стилістику, тематику, технічні прийоми, запозичені у європейських майстрів, а також колорит, композиція, техніка виконання та тематика творів, їх відповідність імпресіонізму, символізму, модерну. Визначено роль європейських художніх тенденцій у формуванні стилю Київської школи живопису та, у зворотньому порядку, внесок у загальноєвропейський художній процес. Розглядається роль Київської школи живопису, як посередника між європейським та українським мистецтвом. У висновках підсумовуються взаємодії київських художників з європейськими митцями та їх вплив на формування мистецького ландшафту Європи, на відтворення української національної ідентичності водночас. This dissertation presents a comprehensive analysis of the cultural connections between Ukraine and Europe during the formative period of the Kyiv School of Painting. The research focuses on the transformation of Ukrainian visual art within the context of European artistic processes and highlights the significance of international cultural dialogue in shaping the national artistic tradition of Ukraine. The study explores the creative work of artists from Kyiv's art community who stood at the origins of the Kyiv School of Painting—a qualitatively new phenomenon oriented towards European culture and institutions. The merit of these artists lies in their creative assimilation and reinterpretation of established artistic norms at the turn of the 19th and 20th centuries in the spirit of emerging movements and stylistic trends such as Impressionism, Symbolism, and Art Nouveau. The revision and transformation of academic methods, which formed the basis of professional artistic education in Ukraine, led to new approaches in imagery, composition, color, and plasticity—characteristics that became hallmarks of the Kyiv School. The pathways of this artistic innovation were reconstructed through the analysis of primary sources documenting interactions between Kyiv artists and European painters, including testimonies of Ukrainian artists on their studies, apprenticeships, and participation in exhibitions in major European art centers. European training, participation in international exhibitions, direct engagement with European masters, and the dissemination of their experience in Kyiv had a significant impact on the creative environment in Ukraine. The Kyiv School of Painting developed within an environment of intensive cultural exchange and the adoption of progressive methodologies, acquired through education in Paris, Munich, Vienna, Kraków, Berlin, and Rome. Continuous interaction with leading European figures and immersion in the cultural milieu of major art centers further enriched the Ukrainian artistic context. The continuation of professional and personal ties between Kyiv artists and European colleagues upon their return home, along with the integration of a broad Kyiv audience into artistic discourse, transformed the city into a cultural hub of pan-European significance. This research emphasizes the creative impact of international interactions, which had long remained outside scholarly attention. It demonstrates that the Kyiv School of Painting did not evolve in isolation but rather as part of a transnational artistic network, driven by the modernization of art education, expanded exhibition activity, increased collecting and patronage, and intensified critical discourse in Europe. Academic training remained a foundational aspect of the Kyiv School’s development, providing a classical base upon which innovative experiments—unconventional compositional solutions, original techniques, and stylistic approaches—were layered. Thematic repertoires of Kyiv painting were shaped by new philosophical and worldview paradigms that responded to emerging social demands: national aspirations, diminished censorship, and the secularization of art. The rise of science, education, and culture brought about fundamental changes to artistic processes at the turn of the century. A new generation of artists introduced to the public a wide range of previously unknown names. Between 1875 and 1901, the school graduated 52 artists, including S. Blonska, Y. Budkevych, V. Bialynitsky-Birulya, I. Dryapachenko, V. Kandinsky, L. Kovalsky, S. Kostenko, K. Kryzhytsky, A. Kruger-Prakhova, O. Murashko, M. Pymonenko, I. Seleznov, O. Bohomazov, O. Ekster, A. Manevych, Mane-Katz (M.L. Katz), A. Minchin, A. Lentulov, among others, many of whom later gained prominence in the 20th and 21st centuries. The study also reveals that alongside exhibition practices, patronage, and art collecting, the institutionalization of artistic life was vital to the development of the Kyiv School. This included the establishment of new academies, private studios, and art societies, which not only advanced artistic expression and techniques but also fostered a shared artistic discourse attentive to both regional and global trends. The evolution of the Kyiv School was significantly influenced by European art, positive political and social developments across Europe, and the growth of urban centers. The founding of new educational institutions, favorable conditions for artistic movements, the development of art publications, and the growing influence of intellectuals created fertile ground for creative experimentation and theoretical integration. It is proven that the Kyiv School of Painting, which emerged as a vibrant and sustainable phenomenon under the influence of European art, served as both a reflection of the development of Ukrainian painting and an agent of broader artistic transformations at the turn of the 20th century. The introduction substantiates the relevance of the topic, defines the objectives, research tasks, novelty, and practical value of the study, and outlines its methodological foundation. Chapter One, "Historiography, Methodology, and Sources of the Research" , reviews scholarship on the interactions between European and Ukrainian art at the turn of the century, international conference materials, exhibition catalogs, memoir literature, and identifies major research trends and scholarly debates. Methodological approaches to interpreting artistic phenomena are proposed. Source types, origins, credibility, and informational value are identified. The role of international exhibitions in representing Ukrainian art and shaping Kyiv artists’ creativity is highlighted. Research methods ensuring a comprehensive study of the topic and strategies for filling historical gaps are also presented. Chapter Two, "The Genesis of the Kyiv School of Painting and Its Role in the Development of Ukrainian Art at the Turn of the 20th Century", focuses on the sociocultural factors shaping the Kyiv School, including the development of art education, the founding of the Kyiv Drawing School, the creation of museums and private collections (e.g., the Tereshchenko and Khanenko collections), and the emergence of patronage. Special attention is given to Mykola Murashko’s role in educating a generation of artists who would later define the Kyiv School. The chapter analyzes the School’s formation stages, its timeline, its contribution to artistic training, and the emergence of art societies that animated Kyiv’s art life. The work of key Kyiv artists is examined in terms of style, themes, and techniques reflective of Ukrainian history, culture, and everyday life, contributing to national identity. Chapter Three, "European Artistic Movements of the Late 19th and Early 20th Centuries and Their Role in Shaping European Art Schools" , investigates the impact of movements such as Art Nouveau, Impressionism, Symbolism, and Post-Impressionism on Ukrainian artists. It explores European cultural trends, as well as philosophical, social, and scientific ideas (e.g., Positivism, Nietzscheanism, Freudianism), along with urbanization, industrialization, and emancipation as catalysts of artistic development. The characteristics of European art schools—French, German, Austrian, Italian, etc.—are analyzed, as well as their influence on Ukrainian art through creative exchanges. The role of art salons and exhibitions in disseminating new styles is highlighted, along with the influence of the European artistic landscape on the visual arts. Chapter Four, "The Influence of European Art Movements on the Formation of the Kyiv School of Painting", examines the study trips of artists such as Oleksandr Murashko, Abram Manevych, Ivan Dryapachenko, and Serhii Kostenko to artistic centers like Paris, Munich, and Rome, assessing both the organizational and creative dimensions of their training. Through analysis of specific works, the chapter identifies stylistic, thematic, and technical borrowings, including color schemes, compositions, and execution techniques linked to Impressionism, Symbolism, and Art Nouveau. It outlines the dual role of European artistic trends in shaping the Kyiv School and the School’s reciprocal contribution to European art. The Kyiv School is presented as a mediator between European and Ukrainian art traditions. The conclusions summarize the artistic interactions between Kyiv and European artists and their impact on the European art landscape as well as the reconstruction of Ukrainian national identity.

2025-01-01T00:00:00Z