Інституційна критика в мистецтві України доби Незалежності: генеза та стилістичні модифікації

Abstract

Дослідження присвячене комплексному мистецтвознавчому аналізу феномену інституційної критики як специфічної художньої практики, яка спрямована на виявлення та деконструкцію прихованих механізмів влади, ідеології та економіки в системі мистецтва. Робота охоплює історичний та теоретичний зріз розвитку цього явища у західному мистецтві другої половини ХХ – початку ХХІ ст., а також пропонує ґрунтовне дослідження специфіки, форм та етапів його становлення в українському культурному просторі доби незалежності. Актуальність теми зумовлена потребою в комплексному аналізі становлення критичних практик в українському мистецтві, визначенні їх місця у світовому контексті, та встановленні особливостей їхнього функціонування на тлі соціально-політичних змін в українському суспільстві, систематизації та узагальненні здобутків мистецтва доби незалежності. В умовах глобальної переоцінки ролі музеїв, галерей та артринку вивчення механізмів, через які відбувається легітимація, демонстрація та інтерпретація мистецтва, набуває особливої ваги. Інституційна критика дозволяє виявити, як інституційна влада впливає на конструювання культурної пам’яті, формування ідеологій та встановлення суспільних норм. Аналіз інституційної критики допоможе повніше зрозуміти складні відносини між мистецтвом, культурою та владою в Україні, з’ясувати, як формуються критерії оцінювання мистецтва та хто має до нього доступ. Це забезпечить можливість глибшого осмислення ролі сучасних артінституцій не лише як місць демонстрації творів, а й як активних учасників формування соціальних та політичних смислів, сприяючи демократизації та більшій інклюзивності українського культурного простору. Методи дослідження. Методологія дослідження практик інституційної критики в українському та світовому мистецтві спирається на поєднання загальних і спеціальних методів. Такий підхід дає можливість здійснювати багаторівневий аналіз художніх стратегій, спрямованих на деконструкцію мистецьких інституцій, а також дозволяє розкрити механізм інституційного контролю, ідеологічні ролі культурних установ і особливості критичних практик, як в українському, так і в загальносвітовому контексті. В основу дослідження покладено принципи історизму та системно-порівняльного аналізу. Комплексний підхід при дослідженні проблеми передбачив поєднання таких наукових методів: аналітичного, методу систематизації, історико-культурологічного, компаративного, біографічного, формального і контекстного аналізу, інституційного аналізу, класифікації і типологізації, дискурс‑аналізу, інтерв'ювання, бібліографічного і історіографічного методів. Для опрацювання наукової літератури, зокрема перекладу та розпізнавання тексту, а також перевірки окремих фрагментів роботи застосовувалися інструменти штучного інтелекту, зокрема моделі Gemini та Claude. Результати ШІ пройшли повну авторську перевірку, звірку з оригіналами та наукове редагування. Метою дослідження є комплексний мистецтвознавчий аналіз практик інституційної критики в Україні, її контексту та форм втілення у зіставленні з канонізованими мистецькими творами художників першої і другої хвиль цього напряму. Об’єктом дослідження є теоретичні засади та практики інституційної критики у світовому та українському мистецтві від 1960-х рр. до сучасності. Предметом дослідження є еволюція теорії та практики інституційної критики в Україні на тлі загальносвітових мистецьких тенденцій. Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше комплексно висвітлено феномен інституційної критики в українському мистецтві доби Незалежності. Також здійснено періодизацію розвитку практик інституційної критики в Україні, виокремлено три ключові етапи: 1) етап радикальної провокації та нігілізму (1990-ті рр.); 2) етап колективної самоорганізації та створення альтернативної інфраструктури (2000-ні – початок 2010-х рр.); 3) етап дослідницького повороту, роботи з архівами та деколонізації (з 2014 р. – дотепер). Вперше визначено відмінність української моделі інституційної критики в зіставленні з відповідними практиками в історії західного мистецтва другої половини XX ст.; вперше виокремлено проблематику художньої інтервенції в музейний простір як способу критичного переосмислення ролі публічної інституції. Також було уточнено специфіку взаємодії українських художників з великим приватним капіталом, місце мистецьких об’єднань у процесах формування альтернативної художньої системи та професійного середовища; уточнено роль партисипативних практик в українському мистецтві. Теоретичне значення дисертації полягає у поглибленні теоретичного осмислення феномена інституційної критики та розширенні понятійно-методологічного апарату українського мистецтвознавства у сфері аналізу сучасного мистецтва. Дослідження вносить вклад у розвиток теорії сучасного мистецтва, музейних студій та досліджень культурної політики, оскільки розглядає інституцію не лише як об’єкт критики, а як динамічну структуру, що взаємодіє з художніми практиками та змінюється під їхнім впливом. Практичне значення полягає у можливості застосування його результатів у науково-дослідницькій, освітній, кураторській та інституційній практиці сучасного мистецтвознавства й культурного менеджменту. Практичне значення дисертації також полягає у формуванні теоретично обґрунтованої та методологічно придатної моделі аналізу інституційної критики в українському мистецтві, що може бути інтегрована в академічний, кураторський та інституційний простір сучасної культури. Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається з анотації, списку наукових публікацій за темою дисертації здобувача, вступу, трьох розділів, кожен з яких завершується висновками, загальних висновків, списку використаних джерел (162 позиції), та додатків, що включають Додаток А. Список публікацій здобувача; Додаток Б. Список ілюстрацій та Додаток В. Альбом ілюстрацій. Загальний обсяг роботи становить 321 сторінка, основний текст – 168 сторінок. У першому розділі «Теоретично-методологічні підходи у дослідженні практик інституційної критики в світовому контексті та українському мистецтві» здійснено аналіз історіографії та теоретичного базису дослідження. У підрозділі 1.1 розглянуто фундаментальні теорії, які лежать в основі інституційної критики. Проаналізовано концепцію «дисциплінарних просторів» М. Фуко та теорію «культурного капіталу» П. Бурдьє. Досліджено праці П. Бюргера Б. Бухло, Х. Фостера, М. Рамсдена, А. Фрейзер, та інших авторів і дослідників, які проблематизують «канонізацію» інституційної критики та її перетворення з радикальної практики концептуального мистецтва на одну зі складових явищ мистецького істеблішменту. У підрозділі 1.2 систематизовано джерельну базу щодо українського контексту. В українському мистецтвознавстві спостерігається тенденція до вивчення інституційної системи переважно через історико-виставкову діяльність, де акцент зміщений на роботу директорів, власників та кураторів (розвідки Анни Луговської, Наталії Івановської, Вадима Михальчука). Питання безпосередньої взаємодії художників з інституційною рамкою часто залишається на периферії наукового пошуку. Цю лакуну заповнюють публіцистичні та дослідницькі праці самих митців. Ґрунтовні спроби класифікації української інституційної критики робили художники Петро Хайло та Микола Рідний. Питання патрональної політики та ієрархій в українському мистецтві висвітлені у працях Лариси Венедіктової та Лади Наконечної. Важливим є доробок організації «Метод Фонд», що здійснює «освітній поворот» в українському мистецтві та працює з методом інтервенції в архіви для переосмислення пострадянської спадщини. Другий розділ «Феномен інституційної критики: генеза, типологія та стратегії» присвячений детальному розбору еволюції критичних практик у західному мистецтві. У першому підрозділі висвітлено еволюцію поняття від модерністської ідеї автономії мистецтва до постмодерністського розуміння контекстуальної залежності твору. У наступних підрозділах розглянуті практики представників «першої хвилі» інституційної критики, зокрема методи просторової деконструкції М. Ашера, Д. Бюрена, Ґ. Матта-Кларка, Р. Смітсона; детально проаналізовано метод «соціологічного розслідування» Х. Хааке та стратегію «фіктивної інституції» М. Бротарса, який через пародійний штучний музей деконструював бюрократичні механізми класифікації мистецтва. Також у розділі проаналізовані методи художників «другої хвилі» інституційної критики, які змістили свій фокус на критику суб’єктивності та репрезентації. Проаналізовано перформативні практики А. Фрейзер, яка досліджувала роль художника як «сервісного працівника» та об’єкта ринкового обміну; розглянуто інтервенції Ф. Вілсона в музейні колекції як метод викриття расових упереджень та історичних замовчувань; висвітлено діяльність групи Guerrilla Girls, що використовувала статистику для боротьби з гендерною нерівністю, та фотографічні практики Л. Ловлер, спрямовані на критику товарного фетишизму та аналіз циркуляції образів у приватному й корпоративному просторах. В останньому підрозділі окреслено перспективи інституційної критики у XXI ст. Третій розділ «Практика інституційної критики в Україні. Контекст, різновиди, форми взаємодії» становить основну наукову цінність роботи, пропонуючи періодизацію та типологію українських практик. У підрозділі 3.1 визначено, що українська модель інституційної критики є унікальною через відсутність розвиненого артринку, інституційний вакуум та пострадянську спадщину. Зазначено, що українські митці були змушені критикувати не стільки диктат інституцій, скільки їхню відсутність або інертність, вдаючись до стратегій заміщення та самоорганізації. У підрозділі 3.2 проаналізовано діяльність об’єднання «Фонд Мазоха» (1990-ті рр.) як перехідний етап від нігілізму до політичного мистецтва. На прикладі проєктів «Мистецтво в космосі» та «Мавзолей для Президента» показано, як група використовувала радикальну провокацію для деконструкції нових державних міфів та критики бюрократизації грантових структур (Фонд Сороса). У підрозділі 3.3 досліджено феномен колективної самоорганізації у 2000–2010-х роках. Порівняно стратегії ключових груп: «Р.Е.П.» (політична сатира, перформативність, проєкти «Патріотизм», «Партія Р.Е.П.»), «SOSka» (створення автономного фізичного простору, соціальне дослідження) та «Відкрита група» (радикалізація поняття галереї, вихід у публічний простір, проєкти серії «Відкрита галерея»). У підрозділі 3.4 розглянуто специфіку взаємодії художників з великим приватним капіталом. Проаналізовано роботи Л. Наконечної, Л. Хоменко, Л. Лозового та А. Кахідзе, які використовують ресурси інституції для викриття її внутрішніх протиріч. Окремо розглянуто проєкт М. Алексеєнка «Startup Troeschyna» як приклад трансформації «критики влади» у локальну «критику виживання». У підрозділі 3.5 висвітлено стратегії роботи з державними музеями та спадщиною соцреалізму. На прикладі діяльності організації «Метод Фонд» та інтервенцій у НХМУ доведено, що художники переходять до дослідницьких методів, деконструюючи ідеологічні наративи минулого. Висвітлено метод «тілесної деконструкції» живопису Л. Хоменко як засіб подолання товарної герметичності картини. Розглянуто жест «нав’язаного дару» (проєкт Н. Кадана «Вітрина») як критику фінансової неспроможності державних музеїв. У підрозділі 3.6 здійснено аналіз проблеми цензури. Детально розібрано епізоди зі знищенням роботи В. Кузнецова в «Мистецькому Арсеналі», закриття виставки «Українське тіло» в ЦВК та погрому виставки Д. Чичкана. У підрозділі 3.7 досліджено трансформацію інституційної критики в умовах війни (після 2014 та 2022 рр.). Встановлено зміщення акценту з внутрішньої критики на захист культурної суб’єктності та деколонізацію. Розглянуто нові форми інституційного існування, такі як цифрові архіви («Україна в огні») та децентралізовані ініціативи (Український мистецький фонд екстреної допомоги), що виникли як реакція на загрозу фізичного знищення культури. У дослідженні здійснено комплексний аналіз феномену інституційної критики як визначальної стратегії сучасного мистецтва. У ході роботи простежено генезу цього явища, систематизовано форми та стратегії практик інституційної критики в історії мистецтва другої половини ХХ ст., а також виявлено унікальну специфіку їхнього становлення, трансформації та адаптації в українському культурному просторі від 1990-х рр. до сьогодні. Дослідження окреслює кілька напрямків, які потребують подальшого наукового опрацювання. Зокрема, доцільним буде порівняльний аналіз українських практик інституційної критики в контексті ширшого постсоціалістичного простору, потребує з’ясування питання про те, як практики збереження культурної пам'яті та цифрової архівації трансформують саму природу інституційної критики в умовах війни. Перспективним є і дослідження регіональних мистецьких середовищ України, зокрема Харкова, Одеси, Львова, Дніпра, та інших, як самостійних моделей інституційної критики. Залишається актуальним і аналіз гендерного виміру інституційної критики в Україні. Зрештою, з огляду на інтенсивний перегляд музейних колекцій та культурних наративів, який триває в українському суспільстві після 2022 р., окремого дослідження може набути питання про те, як інституційна критика може стати методологічним інструментом для реформування державних музеїв у повоєнний період. Публікації. Основні результати дисертації викладено у чотирьох публікаціях – всі у наукових фахових виданнях категорії «Б», 8 – тези наукових конференцій. This study is devoted to a comprehensive art-historical analysis of the phenomenon of institutional critique as a specific artistic practice aimed at identifying and deconstructing the hidden mechanisms of power, ideology and economics within the art system. The work covers the historical and theoretical development of this phenomenon in Western art from the second half of the 20th century to the early 21st century, and also offers a thorough study of the specifics, forms and stages of its emergence in the Ukrainian cultural sphere during the era of independence. The relevance of the topic stems from the need for a comprehensive analysis of the emergence of critical practices in Ukrainian art, the identification of their place within the global context, and the establishment of the characteristics of their functioning against the backdrop of socio-political changes in Ukrainian society, as well as the systematisation and generalisation of the achievements of art in the era of independence. In the context of a global reassessment of the role of museums, galleries and the art market, the study of the mechanisms through which art is legitimised, displayed and interpreted takes on particular significance. Institutional critique allows to reveal how institutional power influences the construction of cultural memory, the formation of ideologies and the establishment of social norms. An analysis of institutional critique will help to better understand the complex relationships between art, culture and power in Ukraine, and to determine how criteria for evaluating art are formed and who has access to it. This will provide an opportunity for a deeper understanding of the role of contemporary art institutions not only as venues for exhibiting works, but also as active participants in the formation of social and political meanings, contributing to the democratisation and greater inclusivity of the Ukrainian cultural sphere. Research methods. The methodology for studying practices of institutional critique in Ukrainian and global art is based on a combination of general and specific methods. This approach enables a multi-level analysis of artistic strategies aimed at deconstructing art institutions, and also allows for an examination of the mechanisms of institutional control, the ideological roles of cultural institutions, and the characteristics of critical practices, both in the Ukrainian and global contexts. The research is based on the principles of historicism and systemic-comparative analysis. A comprehensive approach to the study of the problem involved a combination of the following scientific methods: analytical, systematisation, historical-cultural, comparative, biographical, formal and contextual analysis, institutional analysis, classification and typology, discourse analysis, interviewing, bibliographic and historiographic methods. The aim of the study is a comprehensive art-historical analysis of the practices of institutional critique in Ukraine, its contextual forms of manifestation in comparison with the canonised works of artists from the first and second waves of this movement. The object of the study is the theoretical foundations and practices of institutional critique in global and Ukrainian art from the 1960s to the present day. The subject of the study is the evolution of the theory and practice of institutional critique in Ukraine against the backdrop of global artistic trends. The scientific novelty of the work lies in the fact that, for the first time, the phenomenon of institutional critique in Ukrainian art of the post-independence era is comprehensively examined. Furthermore, a periodisation of the development of institutional critique practices in Ukraine has been carried out, identifying three key stages: 1) the stage of radical provocation and nihilism (the 1990s); 2) the stage of collective self-organisation and the creation of alternative infrastructure (2000s – early 2010s); 3) the stage of the research turn, archival work and decolonisation (from 2014 to the present). For the first time, the distinction between the Ukrainian model of institutional critique and corresponding practices in the history of Western art of the second half of the 20th century has been identified, and for the first time, the issue of artistic intervention in the museum space as a means of critically rethinking the role of public institutions has been highlighted. The specifics of Ukrainian artists’ interaction with large private capital, the place of artistic associations in the processes of forming an alternative artistic system and professional environment, and the role of participatory practices in Ukrainian art have also been clarified. The theoretical significance of the dissertation lies in deepening the theoretical understanding of the phenomenon of institutional critique and expanding the conceptual and methodological apparatus of Ukrainian art history in the field of contemporary art analysis. The study contributes to the development of the theory of contemporary art, museum studies and cultural policy research, as it considers the institution not merely as an object of criticism, but as a dynamic structure that interacts with artistic practices and changes under their influence. The practical significance lies in the possibility of applying its findings in the research, educational, curatorial and institutional practice of contemporary art history and cultural management. The practical significance of the thesis also lies in the development of a theoretically grounded and methodologically sound model for analysing institutional critique in Ukrainian art, which can be integrated into the academic, curatorial and institutional spheres of contemporary culture. Structure and scope of the thesis. The thesis consists of an abstract, a list of academic publications on the candidate’s thesis topic, an introduction, three chapters, each of which concludes with conclusions, general conclusions, a list of references (162 items), and appendices, including Appendix A. List of the candidate’s publications; Appendix B: List of illustrations; and Appendix C: Album of illustrations. The total length of the work is 321 pages, with the main text comprising 168 pages. In the first chapter, ‘Theoretical and methodological approaches to the study of institutional critique practices in a global context and in Ukrainian art’, an analysis of the historiography and theoretical basis of the study is carried out. Subsection 1.1 examines the fundamental theories underpinning institutional critique. M. Foucault’s concept of ‘disciplinary fields’ and P. Bourdieu’s theory of ‘cultural capital’ are analysed. The works of P. Bürger, B. Buchlo, H. Foster, M. Ramsden, A. Fraser, and other authors and researchers who problematise the ‘canonisation’ of institutional critique and its transformation from a radical practice of conceptual art into one of the constituent phenomena of the art establishment are examined. Subsection 1.2 systematises the source base regarding the Ukrainian context. In Ukrainian art history, there is a tendency to study the institutional system primarily through historical and exhibition activities, where the emphasis is shifted to the work of directors, owners and curators (studies by A. Lugovska, N. Ivanovska, V. Mykhalchuk). The question of artists’ direct interaction with the institutional framework often remains on the periphery of academic research. This gap is filled by the journalistic and research works of the artists themselves. Substantial attempts to classify Ukrainian institutional criticism have been made by the artists P. Khailo and M. Ridnyi. The issues of patronage policies and hierarchies in Ukrainian art are explored in the works of L. Venediktova and L. Nakonechna. Of particular importance is the work of the ‘Method Fund’, which is spearheading an ‘educational turn’ in Ukrainian art and employs a method of intervening in archives to reinterpret the post-Soviet legacy. The second chapter, ‘The Phenomenon of Institutional Critique: Genesis, Typology and Strategies’, is devoted to a detailed analysis of the evolution of critical practices in Western art. The first subsection traces the evolution of the concept from the modernist idea of the autonomy of art to the postmodernist understanding of the contextual dependence of the artwork. The subsequent subsections examine the practices of representatives of the ‘first wave’ of institutional criticism, in particular the methods of spatial deconstruction employed by M. Asher, D. Buren, G. Matt-Clark and R. Smithson; it provides a detailed analysis of H. Haacke’s method of ‘sociological investigation’ and M. Broodthaers strategy of the ‘fictitious institution’, through which he deconstructed the bureaucratic mechanisms of art classification via a parodic artificial museum. The chapter also analyses the methods of ‘second-wave’ institutional critique artists, who shifted their focus to a critique of subjectivity and representation. The performative practices of A. Fraser, who explored the role of the artist as a ‘service worker’ and an object of market exchange, are analysed; F. Wilson’s interventions in museum collections are examined as a method of exposing racial biases and historical silences; the activities of the Guerrilla Girls, who used statistics to combat gender inequality, and the photographic practices of L. Lawler, aimed at critiquing commodity fetishism and analysing the circulation of images in private and corporate spaces, are highlighted. The final section outlines the prospects for institutional critique in the 21st century. The third chapter, ‘The Practice of Institutional Critique in Ukraine: Context, Varieties, Forms of Interaction’, constitutes the main academic value of the work, offering a periodisation and typology of Ukrainian practices. Subsection 3.1 establishes that the Ukrainian model of institutional critique is unique due to the absence of a developed art market, an institutional vacuum, and the post-Soviet legacy. It is noted that Ukrainian artists were forced to criticise not so much the dictates of institutions as their absence or inertia, resorting to strategies of substitution and self-organisation. Subsection 3.2 analyses the activities of the ‘Masoch Fund’ collective (1990s) as a transitional stage from nihilism to political art. Using the examples of the projects ‘Art in Space’ and ‘Mausoleum for the President’, it is shown how the group used radical provocation to deconstruct new state myths and criticise the bureaucratisation of grant-giving structures (the Soros Foundation). Subsection 3.3 examines the phenomenon of collective self-organisation in the 2000s–2010s. It compares the strategies of key groups: ‘R.E.P.’ (political satire, performativity, the ‘Patriotism’ and ‘R.E.P. Party’ projects), ‘SOSka’ (creation of an autonomous physical space, social research) and ‘Open Group’ (radicalisation of the concept of the gallery, entry into public space, projects in the ‘Open Gallery’ series). Subsection 3.4 examines the specifics of artists’ interaction with large private capital. The works of L. Nakonechna, L. Khomenko, L. Lozovyi and A. Kakhidze, who utilise the institution’s resources to expose its internal contradictions, are analysed. M. Alekseyenko’s project ‘Startup Troeschyna’ is examined separately as an example of the transformation of ‘criticism of power’ into local ‘criticism of survival’. Subsection 3.5 highlights strategies for working with state museums and the legacy of Socialist Realism. Using the example of the activities of the ‘Method Fund’ organisation and interventions at the National Art Museum of Ukraine, it is demonstrated that artists are turning to research methods, deconstructing the ideological narratives of the past. The method of ‘bodily deconstruction’ in L. Khomenko’s painting is examined as a means of overcoming the commodified hermetic nature of the painting. The gesture of the ‘imposed gift’ (N. Kadan’s project ‘Showcase’) is considered as a critique of the financial insolvency of state museums. Subsection 3.6 analyses the issue of censorship. It examines in detail the incidents involving the destruction of V. Kuznetsov’s work at the ‘Mystetskyi Arsenal’, the closure of the ‘Ukrainian Body’ exhibition at the Central Election Commission, and the vandalism of D. Chichkan’s exhibition. Subsection 3.7 examines the transformation of institutional criticism in wartime conditions (post-2014 and post-2022). It identifies a shift in focus from internal criticism towards the defence of cultural agency and decolonisation. New forms of institutional existence are examined, such as digital archives (‘Ukraine on Fire’) and decentralised initiatives (the Ukrainian Emergency Art Fund), which emerged as a reaction to the threat of the physical destruction of culture. The study conducts a comprehensive analysis of the phenomenon of institutional critique as a defining strategy of contemporary art. The study traces the genesis of this phenomenon, systematises the forms and strategies of institutional critique practices in the history of art of the second half of the 20th century, and identifies the unique specifics of their emergence, transformation and adaptation within the Ukrainian cultural space from the 1990s to the present day. The study identifies several areas requiring further academic exploration. In particular, a comparative analysis of Ukrainian practices of institutional critique within the broader post-socialist context would be beneficial, and it is necessary to clarify how practices of cultural memory preservation and digital archiving transform the very nature of institutional critique in wartime conditions. Research into regional artistic communities in Ukraine–notably in Kharkiv, Odesa, Lviv, Dnipro, and elsewhere–as distinct models of institutional critique also holds promise. An analysis of the gender dimension of institutional critique in Ukraine remains relevant. Finally, given the intensive re-examination of museum collections and cultural narratives that has been ongoing in Ukrainian society since 2022, the question of how institutional critique can become a methodological tool for reforming state museums in the post-war period may merit a separate study. Publications. The main findings of the thesis are presented in four publications – all in Category ‘B’ academic journals – and eight scientific abstracts.