Трансформація інституційних та концептуальних засад у дослідженні історії українського мистецтва у 1917–1930 роках

Abstract

Дисертація присвячена цілісній реконструкції та аналізу процесів трансформації мистецтвознавчих інституцій та їхнього впливу на формування концептуальних засад у дослідженні історії українського мистецтва. Дослідження охоплює період 1917–1930 рр., в межах Центральної та Східної України. У роботі проведено аналіз методології дослідження історії українського мистецтва та впливу на неї державної політики. Актуальність теми зумовлена необхідністю деколонізації сучасного мистецтвознавчого дискурсу через виявлення механізмів ідеологічної детермінації, що призвели до розриву між органічним розвитком національної наукової школи та радянською парадигмою. У роботі вперше досліджено тяглість діяльності мистецтвознавчих інституцій від часу здобуття Україною державності до початку системних репресій 1930 р. Комплексно розглянуто складну взаємодію між науковою спільнотою та представниками радянської влади. Доведено, що розвиток українського мистецтвознавства у досліджуваний період не був наслідком іманентної внутрішньої еволюції наукової думки, а став результатом штучної ідеологічної корекції. Реконструйовано процес примусової заміни національно-центричної парадигми класово-соціологічною моделлю, де мистецтво втратило естетичну суб’єктність і почало трактуватися як «надбудова» над економічним базисом. Об’єктом дослідження є українська мистецтвознавча наука та профільна освіта в Україні від 1917 до 1930 р. Предметом — інституційні трансформації, концептуальні зміни та ідеологічні механізми формування парадигм у зазначений період. Методологія базується на розширеному розумінні «інституції» як системи організаційних принципів та нематеріальних конвенцій. Використано компаративно-інституційний аналіз для зіставлення українського досвіду з процесами легітимації державності через мистецькі наративи у країнах Східної Європи. Історико-генетичний і хронологічний методи дозволили виявити ключові точки розриву в розвитку національної наукової школи. Для дослідження еволюції термінології та ідеологічних нашарувань у текстах мистецтвознавців використано дискурс-аналіз. Наукова новизна полягає у комплексній реконструкції інституційних трансформацій, які відбувалися від часу здобуття Україною державності 1917 р., до початку системних репресій у 1930 р., а також – у введенні у науковий обіг масиву невідомих документів та системному аналізі зміни парадигм у дослідженні історії українського мистецтва в цей період. Практичне значення отриманих результатів полягає у формуванні ґрунтовної фактологічної бази щодо трансформації профільних інституцій та розкритті специфіки їхнього функціонування у 1920-х рр.. Матеріали дослідження можуть бути використані для вдосконалення навчальних курсів з історії та методології мистецтвознавства, розробки спеціальних лекційних програм, а також для інтеграції історії української науки у світовий та європейський інтелектуальний контексти. Структура роботи У першому розділі «Теоретико-методологічні засади та джерельна база дослідження» проведено комплексний аналіз стану наукової розробки теми, визначено корпус джерел та обґрунтовано методологічний інструментарій роботи. Історіографічний огляд дозволив структурувати наявні дослідження за чотирма хронологічними групами: від фахової фіксації здобутків сучасниками у 1920-х рр. до системної реконструкції мистецтвознавчої спадщини в часи незалежності. З’ясовано, що попри значний масив сучасних біографічних студій, інституційний аспект трансформацій науки залишався висвітленим фрагментарно, що зумовило необхідність уточнення низки фактологічних даних щодо структури наукових установ. Джерельна база дослідження є комплексною і базується на залученні фондів провідних архівів України (ЦДАВО, ЦДАМЛМ, Інститут рукопису НБУВ). Визначено важливість особистих фондів науковців (О. Новицького, О. Богомазова, Д. Гордєєва та ін.), які дозволили компенсувати втрати офіційного діловодства мистецтвознавчих і освітніх установ. Обґрунтовано використання інструментів ШІ (модель Gemini) як інноваційного технічного методу транскрипції рукописних архівних документів. Методологічна структура роботи ґрунтується на розширеному розумінні «інституції» не лише як установи, а як системи організаційних принципів та інтелектуальних конвенцій. Провідним методом обрано компаративно-інституційний аналіз, який дозволив зіставити розбудову українського мистецтвознавства з аналогічними процесами у Польщі, Чехії та Румунії того періоду. Застосування дискурс-аналізу забезпечило можливість відстежити еволюцію термінології та виявити механізми «штучної ідеологічної корекції» наукового поля. Уточнено вживання терміна «мистецтвознавство» в даному дослідженні у значенні історії мистецтва для розмежування академічного пошуку та політизованої художньої критики. У другому розділі проаналізовано динаміку трансформацій наукових і освітніх установ, що прямо вплинуло на напрям їх діяльності. Весь період 1917-1930 рр. поділено на п’ять етапів. Встановлено, що етап 1917–1919 рр. був спрямований на націєтворення та інституалізацію досліджень історії українського мистецтва. За короткий час існування української державності були закладені підвалини наукових інституцій, а потенціал, закладений в цей короткий час, дозволив активно розвиватися українському мистецтвознавству в подальші періоди. 1919-1924 рр. були часом становлення радянської влади, яка не знищувала безпосередньо інституції, утворені в попередній період, але намагалася підпорядкувати їх собі та реформувати. Нові задачі, які ставилися владою, ще не були достатньо чітко сформульовані та дозволяли науковцям пристосовуватися до нових умов та продовжувати свою діяльність. Попри недостатнє фінансування та ідеологічний тиск тривала запланована у попередній період розбудова структур Академії наук. В системі науково-дослідних кафедр була створена НДК мистецтвознавства, яка, всупереч планам керівництва Народного комісаріату освіти, доповнювала діяльність кафедр загального та українського мистецтва ВУАН, та стала освітнім майданчиком завдяки підпорядкуванню їй Київського археологічного інституту, а також створенню аспірантури на базі кафедри. У 1924 р. відбулися чергові реформи: був закритий Київський археологічний інститут, завершилася реформа Української академії мистецтва, яка у 1922 р. була реорганізована у Інститут пластичних мистецтв. У 1924 р. до ІПМ приєднали Київський архітектурний інститут та утворили Київський художній інститут. Ректор КХІ І. Врона спровокував конфлікт з НДКМ, яка діяла на базі цього інституту. Після від’їзду з України наприкінці 1924 р. академіка Ф. Шміта, який очолював і кафедру загального мистецтва ВУАН, і Науково-дослідну кафедру мистецтвознавства, керівником НДКМ став академік О. Новицький, який також очолював Кафедру українського мистецтва ВУАН. Період 1924-1926 рр. був часом реорганізацій та суперечок. Наступний період був більш продуктивним. У 1926-1929 рр. планувалися і створювалися нові інституції. Була утворена «Секція мистецтва в Харкові Науково-дослідної кафедри мистецтвознавства у Києві». О. Новицький розробив план утворення на базі НДКМ Інституту історії матеріальної культури, який мав об’єднати дослідження всіх видів мистецтва, не тільки образотворчого. При НДКМ у 1926 р. діяв гурток «Studio», який готував кадри до аспірантури кафедри. У КХІ на Педагогічному факультеті у 1926р. був утворений художньо-музейно-екскурсійний підвідділ, а потім у 1928 р. – Музейний відділ, який мав навчати організаторів музейної справи, тобто мистецтвознавців, реставраторів тощо. В цей період також були започатковані аспірантури при музеях. Останній досліджуваний період 1929-1930 рр. став часом поступового згортання і обмеження інституцій. Чергова реформа ВУАН остаточно знищила її самоврядування. Перший Історично-філологічний відділ, до якого належали кафедри мистецтва, об’єднали з Третім Соціально-економічним. Гуманітарні дисципліни не тільки втратили свій статус, закладений при створенні Академії наук, але й стали підпорядковуватися економічним дисциплінам, що вплинуло на напрямок і тематику досліджень. У 1930 р. було ліквідовано НДКМ у Києві, а Харківську секцію було приєднано до новоствореного Інституту історії матеріальної культури, структура якого суттєво відрізнялася від запланованої О. Новицьким. Київські мистецтвознавці, які переважно займалися історією українського мистецтва, залишилися поза новоствореним інститутом. Реформа освіти 1930 р. вплинула на принципи викладання на Музейному відділі КХІ. Наступний період був часом згортання всіх мистецтвознавчих інституцій в УСРР, до повного їх знищення у 1934 р. У третьому розділі проаналізовано зміну парадигм у дослідженні історії українського мистецтва. Розглянуто вплив марксизму на історичні науки та мистецтвознавство. Досліджено зміну підходу до періодизації історії мистецтва. На основі порівняльного аналізу планів «Нарису історії українського мистецтва» та «Українського мистецтва (матеріяли до історії)» виявлено вимивання державницьких маркерів та їх заміщення формаційними категоріями. Виявлено трансформацію методологічних засад дослідження історії українського мистецтва в контексті зміни державно-політичних статусів України. До моменту встановлення державності у 1917 р. мистецтвознавчий дискурс зосереджувався переважно на вивченні українського національного стилю в межах етнічних територій. Із набуттям державності фокус досліджень змістився в бік системного аналізу стильових трансформацій в українському мистецтві як цілісному явищі. Проте в наступний період, під ідеологічним тиском, методологія зазнала докорінних змін: пріоритетним об’єктом вивчення стала класова теорія та зміна суспільно-економічних формацій, що штучно звужувало мистецький процес до марксистсько-ленінської парадигми. Для апробації результатів дослідження опубліковано 4 статті у наукових виданнях категорії Б. Апробація також відбувалася на 8 конференціях, до 4-х із них опубліковані тези. The dissertation is devoted to a comprehensive reconstruction and analysis of the processes of transformation of art history institutions and their influence on the formation of conceptual foundations in the study of the history of Ukrainian art. The study covers the period 1917–1930, within the territory of Central and Eastern Ukraine. The work analyses the methodology of researching the history of Ukrainian art and the influence of state policy on it. The relevance of the topic stems from the need to decolonize contemporary art-historical discourse by identifying the mechanisms of ideological determination that led to a rupture between the organic development of the national academic school and the Soviet paradigm. This study examines for the first time the continuity of art history institutions’ activities from the time Ukraine gained statehood until the onset of systematic repression in 1930. It comprehensively examines the complex interaction between the academic community and representatives of the Soviet authorities. It is demonstrated that the development of Ukrainian art history during the period under study was not the result of an immanent internal evolution of scholarly thought, but rather the outcome of an artificial ideological correction. The process of the forced replacement of the nation-centred paradigm with a class-sociological model is reconstructed, in which art lost its aesthetic subjectivity and began to be interpreted as a “superstructure” over the economic base. The object of the study is Ukrainian art history and specialized education in Ukraine from 1917 to 1930. The subject is institutional transformations, conceptual changes, and ideological mechanisms of paradigm formation during this period. The methodology is based on an expanded understanding of “institution” as a system of organizational principles and intangible conventions. Comparative-institutional analysis was used to contrast the Ukrainian experience with processes of legitimizing statehood through artistic narratives in Eastern European countries. Historical-genetic and chronological methods allowed for the identification of key breaking points in the development of the national school of art history. Discourse analysis was used to study the evolution of terminology and ideological layers in the texts of art historians. The scientific novelty lies in the comprehensive reconstruction of institutional transformations that took place from the time Ukraine gained statehood in 1917 until the onset of systematic repression in 1930, as well as in the introduction into scientific circulation of a body of previously unknown documents and a systematic analysis of paradigm shifts in the study of Ukrainian art history during this period. The practical significance of the results lies in the formation of a solid factual basis regarding the transformation of specialized institutions and the revelation of the specifics of their functioning in the 1920s. The research materials can be used to improve courses on the history and methodology of art history, to develop specialized lecture programs, and to integrate the history of Ukrainian scholarship into global and European intellectual contexts. Structure of the Work The first chapter, “Theoretical and Methodological Foundations and Source Base of the Study,” provides a comprehensive analysis of the state of scholarly research on the topic, identifies the corpus of sources, and justifies the methodological tools of the study. The historiographical review allowed for the structuring of existing research into four chronological groups: from the professional documentation of achievements by contemporaries in the 1920s to the systematic reconstruction of the art history heritage during the period of independence. It was found that despite a significant body of contemporary biographical studies, the institutional aspect of scientific transformations remained only fragmentarily covered, which necessitated the clarification of a number of factual details regarding the structure of scientific institutions. The research’s source base is comprehensive and draws upon the collections of Ukraine’s leading archives (Central State Archives of Supreme Bodies of Power and Government of Ukraine, Central State Archive-Museum of Literature and Art of Ukraine and the Manuscript Institute of the National Library of Ukraine). The importance of the personal collections of scholars (O. Novytskyi, O. Bohomazov, D. Gordieiev, and others) has been established, as these have made it possible to compensate for the losses in the official records of art history and educational institutions. The use of AI tools (the Gemini model) as an innovative technical method for transcribing handwritten archival documents has been justified. The methodological framework of this study is based on a broad understanding of the “institution” not merely as an organization, but as a system of organizational principles and intellectual conventions. Comparative institutional analysis was chosen as the primary method, enabling a comparison of the development of Ukrainian art history with similar processes in Poland, the Czech Republic, and Romania during that period. The application of discourse analysis made it possible to trace the evolution of terminology and identify the mechanisms of “artificial ideological correction” within the academic field. The use of the term “art history” in this study is specified to mean the history of art, in order to distinguish between academic research and politicized art criticism. The second chapter analyses the dynamics of transformations in scientific and educational institutions, which directly influenced the direction of their activities. The entire period from 1917 to 1930 is divided into five stages. It has been established that the 1917–1919 stage was focused on nation-building and the institutionalization of research into the history of Ukrainian art. During the brief existence of Ukrainian statehood, the foundations of scientific institutions were laid, and the potential established during this short period allowed Ukrainian art history to develop actively in subsequent periods. The years 1919–1924 marked the establishment of Soviet power, which did not directly destroy the institutions formed in the previous period but sought to subordinate them to itself and reform them. The new tasks set by the authorities were not yet clearly defined, allowing scholars to adapt to the new conditions and continue their work. Despite insufficient funding and ideological pressure, the expansion of the Academy of Sciences’ structures, planned in the previous period, continued. Within the system of research departments, the Department of Art History was established, which, contrary to the plans of the leadership of the People’s Commissariat of Education, complemented the activities of the departments of general and Ukrainian art at the All-Ukrainian Academy of Sciences, and became an educational hub thanks to the subordination of the Kyiv Archaeological Institute to it, as well as the establishment of a graduate program within the department. In 1924, further reforms took place: the Kyiv Archaeological Institute was closed, and the reform of the Ukrainian Academy of Arts—which had been reorganized into the Institute of Plastic Arts in 1922—was completed. In 1924, the Kyiv Architectural Institute was merged with the Institute of Plastic Arts to form the Kyiv Art Institute. The rector of the Kyiv Art Institute, I. Vrona, provoked a conflict with the National Department of Cultural Monuments (NDKM), which operated out of this institute. After Academician F. Shmit, who headed both the Department of General Art at the All-Ukrainian Academy of Sciences (VUAN) and the Research Department of Art History, left Ukraine at the end of 1924, Academician O. Novitsky, who also headed the Department of Ukrainian Art at the VUAN, became the head of the NDKM. The period from 1924 to 1926 was a time of reorganization and disputes. The following period was more productive. In 1926–1929, new institutions were planned and established. The “Kharkiv Art Section of the Research Department of Art History in Kyiv” was formed. O. Novitsky developed a plan to establish the Institute of the History of Material Culture at the NDKM, which was intended to bring together research on all types of art, not just the visual arts. In 1926, the “Studio” circle operated at the NDKM, preparing candidates for the department’s graduate program. In 1926, an art, museum, and tour sub-department was established at the Faculty of Education of the Kyiv Art Institute; this was later reorganized in 1928 into the Museum Department, which was tasked with training museum professionals—that is, art historians, conservators, and others. During this period, postgraduate programs were also established at museums. The final period under study, 1929–1930, marked a time of gradual downsizing and curtailment of institutions. Another reform of the All-Ukrainian Academy of Sciences (VUAN) finally eliminated its self-governance. The First Department of History and Philology, which included the departments of art, was merged with the Third Department of Social and Economic Sciences. The humanities not only lost the status they had held since the Academy of Sciences’ founding but also became subordinate to the economic disciplines, which influenced the direction and subject of research. In 1930, the NDKM in Kyiv was dissolved, and the Kharkiv section was incorporated into the newly established Institute of Material Cultures History, whose structure differed significantly from that planned by O. Novytskyi. Kyiv art historians, who primarily focused on the history of Ukrainian art, remained outside the newly established institute. The 1930 education reform influenced teaching principles at the Museum Department of the Kyiv Art Institute. The subsequent period saw the gradual dismantling of all art history institutions in the Ukrainian SSR, culminating in their complete elimination in 1934. The third chapter analyses the paradigm shift in the study of the history of Ukrainian art. The influence of Marxism on the historical sciences and art history is examined. The shift in the approach to the periodization of art history is investigated. Based on a comparative analysis of the framework of “An Outline of the History of Ukrainian Art” and “Ukrainian Art (Materials for History),” the erasure of state-centric markers and their replacement with formational categories is revealed. The transformation of the methodological foundations of research into the history of Ukrainian art in the context of changes in Ukraine’s state-political status is revealed. Until the establishment of statehood in 1917, art historical discourse focused primarily on the study of the Ukrainian national style within ethnic territories. With the attainment of statehood, the focus of research shifted toward a systematic analysis of stylistic transformations in Ukrainian art as a holistic phenomenon. However, in the subsequent period, under ideological pressure, the methodology underwent radical changes: class theory and the transformation of socio-economic formations became the primary objects of study, which artificially narrowed the artistic process to the Marxist-Leninist paradigm. To validate the research findings, four articles were published in Category B academic journals. The findings were also presented at eight conferences, and abstracts were published for four of them.