Художня артикуляція колективної травми через тіло в українському мистецтві 2022–2025 років

Abstract

У роботі досліджено особливості художньої артикуляції колективної травми через тіло в українському мистецтві 2022–2025 років та визначена тенденція розвитку його візуально-пластичних й іконографічних рішень. Теоретичну основу роботи становлять концепції культурної пам’яті, посттравматичних студій, феноменології тіла, а також художньої інтерактивності та перцепції. Простежено трансформацію тілесного наративу від часів Другої світової війни до сьогодення. Встановлено, на початку повномасштабного вторгнення російського агресора в Україну відбулась видозміна наративу з «тіла-емблеми» на «тіло-свідка». Формується нова іконографія зображення війни: на зміну парадигми репрезентації тіла епохи соцреалізму як ідеологізованого героїчного образу приходить етика візуалізації травми; художники апелюють до концепції «архіву травми»; тіло набуває функції носія колективної пам’яті. Доведено, що концептуальною віссю, навколо якої обертається сучасне українське мистецтво, стає тріада «тіло–травма‒пам’ять». Тіло постає медіумом пам’яті, носієм психологічного й соціокультурного досвіду спільноти, яка зазнала жахів війни. На перший план мистецтво висуває тілесну крихкість, травмованість. Ці перетворення свідчать про перехід від державоцентричної до антропоцентричної моделі репрезентації війни, де людський досвід є важливішим за ідеологічну риторику. На основі аналізу творів сучасних українських художників та висвітлення ключових виставкових проектів Києва 2022–2025 років окреслено модуляцію етики візуалізації травми. Показано, що кураторські практики сьогодення відходять від естетизації насильства й тяжіють до делікатного, емпатійного показу тілесності. Посилюється жіноча художня оптика, створюється нова форма культурної пам’яті ‒ «пам’ять співприсутності». Візуальна мова цього часу відмовляється від композиційної цілісності та монументальної пластики часів Другої світової війни: натомість з’являються фрагментарність зображення, тремтлива лінія, вільний мазок, тобто форми, в яких самі засоби письма набувають статусу симптомів травми. Аналіз українського виставкового простору підтвердив появу нових жанрових і медіальних рішень, спрямованих на документування травми. Живопис, графіка, скульптура, фотопроєкти, інсталяції, перформативні практики, цифрові технології формують візуальний «архів болю», в якому тілесність постає одночасно як доказ, символ і метафора. Результати дослідження поглиблюють розуміння візуальної мови воєнного часу. Здійснено систематизацію художніх стратегій репрезентації травми у контексті тілесності як центрального візуального й концептуального елементу сучасної мистецької мови війни. Уточнено терміни: «тіло», «тілесність», «травмоване тіло», «колективна травма», «травмоване покоління», «художня артикуляція». Визначено основні типи тілесних наративів такі, як героїчний, меморіальний, травматичний, терапевтичний. Доведено, що значну роль у сучасній іконографії відіграє жіноча художня оптика. З’ясовано реакцію на виставкову стратегію у військовий період. Практичне значення роботи полягає у можливості застосування її висновків у кураторській та музейній діяльності, а також у подальших наукових дослідженнях сучасного українського мистецтва, культурної пам’яті та репрезентації травми. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків А (кількість позицій ‒ 63) і Б (кількість позицій ‒ 1 та 5 ілюстрацій). Загальний обсяг роботи ‒ 161 сторінка, обсяг основного тексту – 64 сторінки. Список використаних джерел включає 48 найменувань. The work examines the peculiarities of artistic articulation of collective trauma through the body in Ukrainian art of 2022–2025 and identifies trends in the development of its visual, plastic, and iconographic solutions. The theoretical basis of the work consists of concepts of cultural memory, post-traumatic studies, phenomenology of the body, as well as artistic interactivity and perception. The transformation of the narrative about the body from World War II to the present day has been traced. It has been established that at the beginning of the full-scale invasion of Ukraine by the Russian aggressor, the narrative changed from ″body-emblem″ to ″body-witness″. A new iconography of war imagery is emerging: the paradigm of representing the body in the era of socialist realism as an ideologized heroic image is being replaced by the ethics of visualizing trauma; artists appeal to the concept of the ″archive of trauma″; the body acquires the function of a carrier of collective memory. It has been proven that the conceptual axis around which contemporary Ukrainian art revolves is the triad of ″body–trauma–memory″. The body becomes a medium of memory, a carrier of the psychological and sociocultural experience of a community that has endured the horrors of war. Art brings bodily fragility and trauma to the forefront. These transformations testify to the transition from a state-centric to an anthropocentric model of representing war, where human experience is more important than ideological rhetoric. Based on an analysis of works by contemporary Ukrainian artists and coverage of key exhibition projects in Kyiv in 2022–2025, the modulation of the ethics of trauma visualization is outlined. It is shown that contemporary curatorial practices are moving away from the aestheticization of violence and toward a delicate, empathetic reflection of corporeality. Women's artistic optic is strengthening, a new form of cultural memory is being created ‒ "memory of co-presence". The visual language of this time abandons the compositional integrity and monumental plasticity of the Second World War: instead, there is fragmentation of the image, a trembling line, a free brushstroke, that is, forms in which the means of writing themselves acquire the status of symptoms of trauma. Analysis of the Ukrainian exhibition space confirmed the emergence of new genre and media solutions aimed at documenting trauma. Painting, graphics, sculpture, photo projects, installations, performative practices, and digital technologies form a visual ″archive of pain″ in which corporeality appears simultaneously as evidence, symbol, and metaphor. The results of the study deepen understanding of the visual language of wartime. Artistic strategies for representing trauma in the context of corporeality as a central visual and conceptual element of contemporary artistic language of war have been systematized. The terms ″body″, ″corporeality″, ″traumatized body″, ″collective trauma″, ″traumatized generation″, and ″artistic articulation″ have been clarified. The main types of bodily narratives, such as heroic, memorial, traumatic, and therapeutic, have been defined. It has been proven that female artistic optics play a significant role in contemporary iconography. The reaction to the exhibition strategy during the war period has been clarified. The practical significance of the work arises from the possibility of applying its conclusions in curatorial and museum activities, as well as in further scientific research into contemporary Ukrainian art, cultural memory, and the representation of trauma. The thesis consists of an introduction, three chapters, conclusions, a list of references, and Appendices A (63 items) and B (1 item and 5 illustrations). The total length of the thesis is 161 pages, with the main text comprising 64 pages. The list of references includes 48 titles.