Проект тетральної сценографії для п'єси Сергія Жадана "Хлібне перемир'я"

Abstract

"У самій безвихідності нашого буття ховається ключ до його прекрасності. І саме тоді, коли здається, що немає шляху вперед, ми знаходимо силу вдихнути нове значення у кожному подиху." - основна думка яку я б хотів виділити говорячи про цей твір. Данна п'єса для мене є історією про людську безвихідь, її природню дуальність та форму яку вона може набути.

У "Хлібному перемир'ї" сценарій розгортається у постапокаліптичному світі, де загальна безнадія та відсутність перспективи переплітаються з надією на виживання. Через художні метафори і символіку, п'єса висвітлює філософські проблеми, які виникають у такому безвихідному стані. Вона розкриває глибоку сутність людської природи, яка нерідко схильна до створення власних обмежень та пасток.

Задум у рішенні простору такий - це дві конструкції у формі мостів, які обертаються довкола своїх осей ніколи не пересікаючись одна з одною, створюючи циклічну ситуацію для героїв, які невдало намагаються знайти порозуміння один з одним. У цьому просторі я бачу величезні можливості для режисури у вирішенні пластики та динаміки руху, гри. Також форма самого простору, два мости, натякає на дуальність проблеми поставленої у п'єсі, й створюють чіткий і водночас образний, місцями навіть умовний простір. Костюми героїв прив'язані до концепції умовного простору. Жоден з персонажів не може пояснити як потрапив у простір і чому вони тут. Я вирішив підсилити це контрастом того, що транслюють їх костюми про них. Кожен одягнений так, наче його раптово перенесло у цей простір. Чоловік в піджаку та плавках, вагітна жінка в медицинському халаті й в бахілах, фермер, який щойно наче з трактора зліз. Цим прийомом я хочу натякнути на раптовість безвиході, та підкреслити потойбічний дух п'єси. Сценографія відображає цей концепт, використовуючи художні елементи, що символізують пустку, циклічність та сподівання. Вона нагадує нам, що навіть у найтемніші часи існує простір для змін, перетворення та відродження. Ми всі блукаючі душі, мирський шлях яких може різко обірватись, і все що залишиться це безвихідь у якій ми вічність сперечатимемось із самим собою. "In the very hopelessness of our existence lies the key to its beauty. And just when it seems that there is no way forward, we find the strength to breathe new meaning into every breath." - the main idea that I would like to highlight when talking about this work.

For me, this play is a story about human hopelessness, its natural duality and the form it can take.

In "Bread Armistice" the scenario unfolds in a post-apocalyptic world, where general hopelessness and lack of perspective are intertwined with hope for survival. Through artistic metaphors and symbols, the play illuminates the philosophical problems that arise in such a hopeless situation. It reveals the deep essence of human nature, which is often inclined to create its own limitations and traps.

The idea of the space solution is as follows - these are two structures in the form of bridges that rotate around their axes without ever crossing each other, creating a cyclical situation for the heroes who unsuccessfully try to find understanding with each other. In this space, I see huge opportunities for directing in solving the plasticity and dynamics of movement and play. Also, the shape of the space itself, two bridges, hints at the duality of the problem posed in the play, and creates a clear and at the same time figurative, sometimes even conventional space. The costumes of the heroes are tied to the concept of conventional space. None of the characters can explain how they got into space and why they are here. I decided to reinforce this by contrasting what their costumes convey about them. Everyone is dressed as if suddenly transported to this space. A man in a jacket and swimming trunks, a pregnant woman in a medical gown and shoe covers, a farmer who seemed to have just stepped off a tractor. With this technique, I want to hint at the suddenness of hopelessness and emphasize the otherworldly spirit of the play. The scenography reflects this concept, using artistic elements that symbolize waste, cyclicity and hope. She reminds us that even in the darkest of times there is room for change, transformation and rebirth. We are all wandering souls, whose worldly path can be abruptly cut short, and all that will remain is a dead end in which we will argue with ourselves for eternity.