Інституції сучасного мистецтва у виставковій практиці України (початку 1990-х – 2020 років)

Abstract

Дисертація присвячена історії становлення нової системи мистецьких інституцій в Україні в період політичних трансформацій наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, що ілюструє появу мистецької системи західного типу на руїнах соціалістичної. Дослідження охоплює період трьох десятиліть незалежності країни, а саме 1990-ті – 2020 роки. Автор умовно поділяє цей період на три етапи розвитку інституційної діяльності, які супроводжувалися значними соціальними змінами і сприяли інтеграції української артсистеми у міжнародну. Для аналізу обрано чотири українські міста – Київ, Одесу, Львів та Харків. Акцент саме на них не означає, що в інших містах України не існувало галерей, центрів сучасного мистецтва та музеїв, проте у межах цього дослідження, задля виявлення найважливіших аспектів становлення мистецької системи, було обрано міста з найчисленнішими і найбільш активними осередками. Наприкінці 1980-х років в Україні відбулися докорінні соціокультурні зміни: послаблення тотального державного контролю, а далі розпад СРСР, демократизація суспільно-політичного життя, трансформація ціннісних орієнтирів, лібералізація економіки, формування ринкових відносин та приватного сектора. Всі ці процеси призвели до значних інституційних змін в українській культурі. Це був час формування принципово нової системи, коли мистецтво позбулося не тільки тотального державного впливу, але й фінансової підтримки держави. Тому інституційна активність 1990-х років була викликана також необхідністю створити нову інфраструктуру задля функціонування і розвитку мистецтва. Перше десятиліття незалежності продемонструвало певну недієздатність існуючої моделі державної політики щодо культури, яка тривалий час була пов’язана з ідеологією. Це пояснювалося тим, що підтримка й фінансування з боку держави були спрямовані лише на окремі складові мистецької системи – зокрема, й надалі підтримувалась діяльність Спілки художників України, державних музеїв, державних мистецьких навчальних закладів тощо. Водночас сучасне мистецтво, разом з новоутвореною інституційною інфраструктурою, розвивалися самостійно і не мали розвинутого механізму співпраці з державними інституціями. Мистецькі трансформації, з одного боку, збіглися в часі з періодом стагнації глобального артринку, а з іншого – з інституційним бумом, що дістав свій прояв у появі великої кількості галерей, центрів сучасного мистецтва та бієнале у всьому світі. Артінституції, як інструмент розвитку економіки, почали відігравати ще більшу роль. Зростало їхнє значення як у суспільному, так і в політичному житті країни, зокрема вони часто брали на себе відповідальність за культурну дипломатію і сприяли розвиткові туризму. Процес інституалізації мистецтва, що відбувався на заході поступово, на теренах України, як і в інших пострадянських країнах, проходив дуже стрімко. Він мав свої етапи й особливості. Більшість ініціатив початку 1990-х, зокрема, художніх об’єднань та перших галерей, зникли протягом першого ж десятиліття свого існування, і це спричинило певний спад на початку 2000-х років. Водночас, вже друга половина нульових років стала свідком появи інфраструктури нового типу – великих приватних і державних установ, що суттєво вплинули на загальноукраїнський мистецький контекст. На сцену вийшло нове покоління художників та галеристів. Були засновані інституції, що продовжували активно працювати і в наступному десятилітті. З’явилися такі великі «гравці», як PinchukArtCentre, а дещо пізніше – Мистецький Арсенал. Завдяки їхній діяльності сучасне мистецтво наприкінці 2000-х – першій половині 2010-х стало більш затребуваним, свідченнями чого стали розширення аудиторії та збільшення масштабів державної підтримки. Паралельно відбувалась централізація всіх художніх і ринкових процесів. Якщо в 1990-х роках у Львові, Харкові та Одесі насичене художнє життя створює мало пов’язану між собою поліфонію, то вже на початку ХХІ століття погляди багатьох митців спрямовані на ті можливості, які пропонувала столиця. При певному узагальненні, можна стверджувати, що українська артсистема з її інституціями розвивалася автономно, спираючись на приватний сектор, паралельно до державних процесів, аж до середини 2010-х, коли держава вже почала системно будувати культурну політику. Це позначилося на змінах у законодавстві, зокрема в появі нової системи призначення на керівні посади у сфері культури, у заснуванні Українського культурного фонду тощо. Подібні зрушення дали діячам культури і мистецтва змогу покладатися не лише на приватні інституції та ініціативи, але й на державну допомогу. Це суттєво збільшило кількість державних проєктів у сфері культури. У першому розділі, «Теоретико-методологічні засади дослідження інституцій сучасного мистецтва у світовому контексті та у виставковій практиці України», що включає підрозділи «Стан наукової розробки теми інституцій сучасного мистецтва міжнародними дослідниками. Історіографія» та «Дослідження українського контексту функціонування артінституцій. Джерельна база», проаналізовано стан наукового опрацювання теми дисертації іноземними та вітчизняними науковцями, систематизовано наявні літературні джерела та визначено загальну методику дослідження. У другому розділі, «Історичні й теоретичні аспекти еволюції світової практики артінституцій», проілюстровано історичний шлях появи класичних на сьогодні форм мистецьких установ, їхню трансформацію, а також їх соціальне й політичне значення; порівняно їхні функції і завдання. Підкреслено їхнє значення у формуванні національної ідентичності та державності. Констатовано тенденцію переходу від усталеної форми до процесуальності, що яскраво простежується у таких інституційних формах як бієнале, артфоруми і арт’ярмарки, кількість яких за останні тридцять років зросла по всьому світу. У третьому розділі, «Київ. Ретроспектива інституційних трансформацій», виявлено особливості процесу становлення і розвитку мистецької системи у столиці упродовж останніх тридцяти років, де концентрація галерей та центрів сучасного мистецтва була вищою. Проаналізовано внесок і роль окремих художніх об’єднань, що мали певні інституційні ознаки, а також значення найбільш активних інституцій протягом кожного десятиліття. Такими, зокрема, у 1990-х були центр сучасного мистецтва «Soviart», галереї «Триптих», «Ірена», «L-Art», «РА», «Ательє Карась» та муніципальна галерея «Лавра». Знаковою була поява Центру сучасного мистецтва Сороса – Київ. В цей період відбувалися великі мистецькі проєкти нового типу, перші артфестивалі та арт’ярмарки. Була створена Асоціація арт галерей України. Знаковою для десятиліття 2000-х стала поява державної установи – Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України, а також таких приватних ініціатив, як PinchukArtCentre, Артцентр Павла Гудімова «Я Галерея», Щербенко Арт Центр, Mironova gallery тощо. Останнє десятиліття, яке розглядається в даній роботі – період 2010-х, стало новим етапом у розвитку національної інституційної системи. Тут варто згадати такі установи як Мистецький Арсенал, Артфонд «Ізоляція» (2014 року фонд з Донецька евакуйовано до Києва), ЦСМ М17, Stedley Art Foundation, та низку таких галерей, як «The Naked room» і «Voloshyn gallery». У четвертому розділі, «Одеса. Динаміка розвитку інституцій, їхня роль у формуванні мистецького контексту міста», простежено шлях інституалізації, який пройшли художні ініціативи в Одесі упродовж означеного часового проміжку. Особливу увагу було приділено Музеєві «ТИРС» (який згодом трансформувався в Центр сучасного мистецтва), ЦСМ Сорос – Одеса, Одеському художньому музеєві, який часто надавав простір для показу сучасного мистецтва, і який у другій половині 2010-х став загальноукраїнським феноменом та важливим прецедентом для державної мистецької установи, Музеєві сучасного мистецтва Одеси, та галереям, що функціонували тут упродовж трьох десятиліть. У п’ятому розділі, «Львів та його інституції доби незалежності», досліджено унікальні риси мистецької інфраструктури Львова на тлі історичних та соціально-політичних особливостей. Розглянуто й порівняно роль приватного і державного мистецьких секторів культури. Розглядаючи період 1990-х, акцент був зроблений на таких інституціях, або близьких інституційним формах діяльності як галерея «Три крапки» (трансформована в «Гал-арт»), галереї «Децима», «Червоні рури» та «Ґердан». Своєрідним епіцентром художнього життя, що проіснував у Львові найдовше, було мистецьке об’єднання «Дзиґа», яке згодом відкрило культурно-мистецький центр. Це була перша зріла спроба інституалізації сучасного мистецтва у Львові. Після уповільнення інституційного розвитку на початку ХХІ століття, новою хвилею активності були 2010-ті роки, що стали свідками появи таких галерей як «Iconart», «Detenpyla» та «Я Галерея». Кінець цього десятиліття (та початок 2020-х) дав життя таким комунальним інституціям як Львівський муніципальний мистецький центр та мультимедійний осередок «РадіоГараж», активними були й такі майданчики для презентації сучасних художніх проєктів, як-от Центр міської історії та, віднедавна, Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького. У шостому розділі, «Харків. Артінфраструктура міста у розрізі часу», виявлено передумови й особливості появи нової системи артінституцій у Харкові, на тлі загальноукраїнських соціально-політичних змін. Простежено значення для культурного контексту міста таких галерей як «Вернісаж», «Up/Down» та «НаПротив», що діяли у десятиліття 1990-х, підкреслено виняткове значення Муніципальної галереї, яка існує найдовше серед наявних харківських інституцій; ініціатив ХХІ століття – зокрема, «SOSka», «COME IN», Музей Харківської фотографії (MOKSOP) та ЦСМ ЄрміловЦентр, що є найбільшою інституцією Харкова. Було розглянуто наявні мистецькі об’єднання різних періодів, а також неофіційні ініціативи, що мали інституційний характер. Підсумовуючи, можемо сказати, що влучним терміном на означення стану української артсцени починаючи з кінця ХХ століття є перманентна трансформація – процес, що постійно супроводжує становлення артсередовища останні тридцять років. Це – час прискореної інтеграції української артсцени у глобальну артсистему. Зародження і розвиток, нової, капіталістичної моделі функціонування культури та її мистецьких інституцій відкрило нові можливості для митців і сприяло розвиткові плюралістичних художніх пошуків. В даному дослідженні вперше було розглянуто стан українських мистецьких установ, їх особливості та специфіку обставин їхнього розвитку упродовж тридцяти років незалежності на тлі світових інституційних зрушень; вивчено західний досвід функціонування мистецької системи: історичний шлях становлення перших інституційних утворень, зокрема музеїв, еволюцію виставкового простору та роль основних її учасників; проаналізовано діяльність артінституцій, що працюють із сучасним мистецтвом у чотирьох найбільш активних мистецьких осередках України: Києві, Харкові, Одесі і Львові. Означено локальні особливості і тенденції, що були спільними для всієї країни; досліджено трансформацію українських артінституцій в хронологічному контексті. Уточнено відомості про діяльність окремих установ, особливо тих, що функціонували протягом 1990-х і лишили після себе мало відомостей, а також установ періоду 2010-х, діяльність яких досі не аналізувалася в науковій мистецтвознавчій літературі. Дана робота є першим комплексним дослідженням діяльності безпосередньо самих артінституцій у контексті локальних особливостей чотирьох вищезгаданих міст, а також загальноукраїнської «інституційної» картини протягом трьох десятиліть незалежності, аж до 2020 року. Аналіз здійснено в контексті загальносвітових процесів інституалізації мистецьких практик. Результати дослідження, до яких було залучено як попередні наукові здобутки українських та іноземних дослідників, так і свідчення очевидців подій, можуть бути використані для подальшої розробки даної теми. The dissertation is devoted to the history of the formation of new art institutions in Ukraine during a period of significant political changes in the late 1980s and early 1990s, which illustrates the emergence of a capitalist art system from the ruins of a socialist one. The study covers the period of three decades of independence, namely the 1990s – 2020, which are conventionally divided among themselves, marking three stages of the development of institutional activity that were accompanied by significant social changes and contributed to the integration of Ukrainian art scene into the international system. Four Ukrainian cities – Kyiv, Odesa, Lviv and Kharkiv, are the focus of this analysis. Emphasis on them does not mean that there were no galleries, centers for contemporary art and museums in other cities, but within the scope of this study, in order to identify the most important aspects of the formation of the contemporary art scene, only the most active and concentrated centers are selected. At the end of the 20th century, fundamental socio-cultural changes took place in Ukraine: the weakening of total state control in the late 1980s and the subsequent collapse of the USSR, the democratization of social and political life, the liberalization of the economy, the transformation of societal values, the formation of market relations and the emergence of the private sector. All these processes influenced significant institutional changes in Ukrainian culture. It was the time of the formation of a fundamentally new system, in which art found itself in free conditions, including from state funding. Therefore, the incredible activities of the 1990s were also caused by the need to create a new infrastructure for the function and development of art. The first decade of independence demonstrated the absence of a dominant model of state policy on culture, which for a long time was associated with ideology. This was illustrated by the fact that support and funding from the state were directed only to certain components of the art system. In particular, the activities of the Union of Artists, state museums, state art educational institutions, etc., continued to receive state support. At the same time, contemporary art, together with the newly created institutional infrastructure, developed independently and did not have a developed mechanism of cooperation with state institutions. These cultural transformations coincided on one hand with the stagnation of the global art market, and on the other with an institutional boom, which was indicated by the emergence of a large number of galleries, contemporary art centers and biennials around the world. Art institutions, as a tool of economic development, began to play a greater role. Their importance was growing both in the social and political life of the country. In particular, they often played a major part in cultural diplomacy and the promotion of tourism development. The process of art institutionalization, which continued gradually in the West, took place rapidly in the territory of Ukraine, as well as in other post-Soviet countries. It had its stages and particular features. Most of the initiatives of the early 1990s, particularly art associations and early galleries, disappeared within the first decade, causing a certain decline in the early 2000s. At the same time, already the second half of the 2000s witnessed the appearance of a new type of infrastructure – large private and state institutions that significantly influenced the all-Ukrainian artistic culture. A new generation of artists and gallerists appeared on the scene. Institutions that continued to work actively in the next decade were founded. Big “players” such as PinchukArtCentre and later Mystetskyi Arsenal appeared. Thanks to their actions, contemporary art in the late 2000s to the first half of the 2010s became “fashionable”, which was illustrated by the expansion of the audience and the scale of state support. In parallel, there was the centralization of all artistic and market processes. If in the 1990s in Lviv, Kharkiv and Odesa, the rich artistic life created a loosely connected polyphony, then by the beginning of the 21st century, the eyes of many artists were directed to the opportunities offered by the capital Kyiv. In general terms, it can be stated that the Ukrainian art system and its institutions developed autonomously, parallel to the state processes, until the mid-2010s, when the state began to build a cultural policy systematically. This affected the changes in legislation, and in particular, the emergence of a new system of appointment to management positions in the field of culture, and the establishment of the Ukrainian Cultural Fund, etc. Such shifts have enabled cultural and artistic figures to rely not only on private institutions and initiatives, but also on state aid. This significantly increased the number of state projects in the field of culture. The first chapter “Theoretical and methodological foundations of the study of contemporary art institutions in the global context and in the exhibition practice of Ukraine”, includes the following subsections “The state of art history research by international researchers of contemporary art institutions. Historiography” and “Research of the Ukrainian context of the functioning of art institutions. Index of sources”. The overview of the topic by both foreign and domestic art historians is analyzed, available literary sources are indexed, and the general research methodology determined. The second chapter “Historical and theoretical aspects of the global evolution of art institutions” illustrates the historical path of today’s art institutions, their transformation, their social and political significance. Their functions and tasks are compared. Their importance in the formation of a separate nation and its statehood are examined. The expansion of art exhibitions beyond the walls of permanent art museums to events such as biennials, art forums and art fairs, the number of which has increased over the last thirty years around the world, is studied. The third chapter “Kyiv. A retrospective of institutional transformations” reveals the peculiarities of the formation and development of the art system in the capital over the past thirty years, where the concentration of galleries and contemporary art centers is higher. The contribution and role of individual art associations, as well as the importance of the most active institutions during each decade is analyzed. In particular, during the 1990s, these were CCA “Soviart”, galleries “Triptych”, “Irena”, “L-Art”, “Atelier Karas”, “RA” and “Lavra”. The emergence of the Soros Center for Contemporary Art – Kyiv was significant. During this period, new major projects of contemporary art, the first art festivals and art fairs took place. The association of galleries was created. The appearance of a state institution – Modern Art Research Institute, and private initiatives – PinchukArtCentre, Pavlo Gudimov Art Center “Ya Gallery”, Shcherbenko Art Center, Mironova gallery, etc., marked the activity of the 2000s. The last decade – the period of the 2010s, became a new rung on the ladder of the development of the national institutional system. It is worth mentioning here such institutions as Mystetskyi Arsenal, the “Isolation” Foundation (which was evacuated from Donetsk), “M17” contemporary art center, the Stedley Art Foundation, and a number of such galleries as “The Naked room” and “Voloshyn gallery”. The fourth chapter “Odesa. The dynamics of institutional development, its role in the formation of the city’s artistic context” traces the path of institutionalization that artistic initiatives in Odesa took during the specified period. Special attention is paid to the “Tyrs” museum (which was later transformed into the Center of Contemporary Art), the Soros Center for Contemporary Art – Odesa, the Odesa Fine Arts Museum, which often provided a space for contemporary art display, and which in the second half of the 2010s became an all-Ukrainian phenomenon and an important precedent for a state institution, the Museum of Modern Art of Odesa, and the galleries that have operated here for the last three decades. In the fifth chapter “Lviv and its institutions in the era of independence” the unique features of the artistic infrastructure in Lviv against the background of historical, political and social features are investigated. The role of the private and state artistic sector of culture is explained and compared. Emphasis is given to such institutions as “Tri Krapky” (later renamed “Gal-art”), “Decima”, “Chervoni Ryry” and “Gerdan”. A certain epicenter of artistic life that existed for many years in Lviv was the association “Dzyga”, which later opened a cultural and artistic center. It was the first mature attempt to institutionalize contemporary art in Lviv. After the slowdown of institutional development at the beginning of the 21st century, there was a new wave of activity in the 2010s, which witnessed the emergence of such galleries as “Iconart”, “Detenpyla” and “Ya Gallery”. The end of this decade (and the beginning of the 2020s) gave life to local tax funded institutions such as the Lviv Municipal Art Center and the multimedia center “RadioGarage”. Such spaces for the exhibition of contemporary art as the Center for Urban History and, more recently, the Lviv National Art Gallery were also quite active. In the sixth chapter “Kharkiv. The art infrastructure of the city over 30 years” reveals the prerequisites and features of a new institutional art establishment in Kharkiv, its connection to other large cities and their artistic initiatives. The importance for the cultural context of such galleries as “Vernisage”, “Up/Down” and “NaProtyv” in the decade of the 1990s, the exceptional importance of the Municipal Gallery, which has functioned the longest amongst existing Kharkiv institutions, is examined. 21st century initiatives, including “SOSka”, “COME IN”, Museum of Kharkiv School of Photography (MOKSOP) and Yermilov Centre – the largest institution in Kharkiv are studied. The existing artistic associations of different periods, as well as unofficial initiatives of an institutional nature, are examined. Summing up, it can be said that the right term for the state of the Ukrainian art scene since the end of the 20th century is permanent “transformation”, which has been a feature of its development for the past thirty years. Its accelerated integration into the global art system is self-evident. The birth and development of a new, capitalist model for the functioning of culture and its artistic institutions has opened up new opportunities for artists and contributed to the development of diversity of artistic pursuits. In this study, for the first time, the state of Ukrainian art institutions, their characteristics and the specific circumstances of their development during thirty years of independence against the background of global institutional shifts is examined; the Western experience of the functioning of the art system is studied: the historical formation of the first institutional forms, in particular museums, the evolution of the exhibition space and the role of its main participants; the activity of art institutions working with contemporary art in the four most active artistic centers of Ukraine: Kyiv, Kharkiv, Odesa and Lviv are analyzed. Local features and trends, common to the entire country are identified; the transformation of Ukrainian art institutions is chronologically illustrated. Information about the activities of certain institutions, especially those that functioned during the 1990s of which little is known, as well as institutions from the 2010s, which activities have yet to be studied closely by art historians, are included. This work is the first comprehensive study of the activities of the art institutions themselves in the context of the local features of the four aforementioned cities, as well as the overall Ukrainian “institutional” picture during the three decades of independence up to 2020. The analysis was carried out in the context of worldwide processes of institutionalization of artistic practices. The results of the research, which involved both the previous research achievements of Ukrainian and foreign researchers, as well as the testimony of eyewitnesses, can be used for further development of this topic.