Аннотации:
Дисертація присвячена історії становлення нової системи мистецьких
інституцій в Україні в період політичних трансформацій наприкінці 1980-х –
на початку 1990-х років, що ілюструє появу мистецької системи західного
типу на руїнах соціалістичної. Дослідження охоплює період трьох десятиліть
незалежності країни, а саме 1990-ті – 2020 роки. Автор умовно поділяє цей
період на три етапи розвитку інституційної діяльності, які супроводжувалися
значними соціальними змінами і сприяли інтеграції української артсистеми у
міжнародну.
Для аналізу обрано чотири українські міста – Київ, Одесу, Львів та Харків.
Акцент саме на них не означає, що в інших містах України не існувало галерей,
центрів сучасного мистецтва та музеїв, проте у межах цього дослідження,
задля виявлення найважливіших аспектів становлення мистецької системи,
було обрано міста з найчисленнішими і найбільш активними осередками.
Наприкінці 1980-х років в Україні відбулися докорінні соціокультурні
зміни: послаблення тотального державного контролю, а далі розпад СРСР,
демократизація суспільно-політичного життя, трансформація ціннісних
орієнтирів, лібералізація економіки, формування ринкових відносин та
приватного сектора. Всі ці процеси призвели до значних інституційних змін в українській культурі. Це був час формування принципово нової системи, коли
мистецтво позбулося не тільки тотального державного впливу, але й
фінансової підтримки держави. Тому інституційна активність 1990-х років
була викликана також необхідністю створити нову інфраструктуру задля
функціонування і розвитку мистецтва.
Перше десятиліття незалежності продемонструвало певну недієздатність
існуючої моделі державної політики щодо культури, яка тривалий час була
пов’язана з ідеологією. Це пояснювалося тим, що підтримка й фінансування з
боку держави були спрямовані лише на окремі складові мистецької системи –
зокрема, й надалі підтримувалась діяльність Спілки художників України,
державних музеїв, державних мистецьких навчальних закладів тощо.
Водночас сучасне мистецтво, разом з новоутвореною інституційною
інфраструктурою, розвивалися самостійно і не мали розвинутого механізму
співпраці з державними інституціями.
Мистецькі трансформації, з одного боку, збіглися в часі з періодом
стагнації глобального артринку, а з іншого – з інституційним бумом, що дістав
свій прояв у появі великої кількості галерей, центрів сучасного мистецтва та
бієнале у всьому світі. Артінституції, як інструмент розвитку економіки,
почали відігравати ще більшу роль. Зростало їхнє значення як у суспільному,
так і в політичному житті країни, зокрема вони часто брали на себе
відповідальність за культурну дипломатію і сприяли розвиткові туризму.
Процес інституалізації мистецтва, що відбувався на заході поступово, на
теренах України, як і в інших пострадянських країнах, проходив дуже стрімко.
Він мав свої етапи й особливості.
Більшість ініціатив початку 1990-х, зокрема, художніх об’єднань та
перших галерей, зникли протягом першого ж десятиліття свого існування, і це
спричинило певний спад на початку 2000-х років. Водночас, вже друга половина нульових років стала свідком появи інфраструктури нового типу –
великих приватних і державних установ, що суттєво вплинули на
загальноукраїнський мистецький контекст. На сцену вийшло нове покоління
художників та галеристів. Були засновані інституції, що продовжували
активно працювати і в наступному десятилітті. З’явилися такі великі «гравці»,
як PinchukArtCentre, а дещо пізніше – Мистецький Арсенал. Завдяки їхній
діяльності сучасне мистецтво наприкінці 2000-х – першій половині 2010-х
стало більш затребуваним, свідченнями чого стали розширення аудиторії та
збільшення масштабів державної підтримки.
Паралельно відбувалась централізація всіх художніх і ринкових процесів.
Якщо в 1990-х роках у Львові, Харкові та Одесі насичене художнє життя
створює мало пов’язану між собою поліфонію, то вже на початку ХХІ століття
погляди багатьох митців спрямовані на ті можливості, які пропонувала
столиця.
При певному узагальненні, можна стверджувати, що українська
артсистема з її інституціями розвивалася автономно, спираючись на
приватний сектор, паралельно до державних процесів, аж до середини 2010-х,
коли держава вже почала системно будувати культурну політику. Це
позначилося на змінах у законодавстві, зокрема в появі нової системи
призначення на керівні посади у сфері культури, у заснуванні Українського
культурного фонду тощо. Подібні зрушення дали діячам культури і мистецтва
змогу покладатися не лише на приватні інституції та ініціативи, але й на
державну допомогу. Це суттєво збільшило кількість державних проєктів у
сфері культури.
У першому розділі, «Теоретико-методологічні засади дослідження
інституцій сучасного мистецтва у світовому контексті та у виставковій
практиці України», що включає підрозділи «Стан наукової розробки теми інституцій сучасного мистецтва міжнародними дослідниками. Історіографія»
та «Дослідження українського контексту функціонування артінституцій.
Джерельна база», проаналізовано стан наукового опрацювання теми
дисертації іноземними та вітчизняними науковцями, систематизовано наявні
літературні джерела та визначено загальну методику дослідження.
У другому розділі, «Історичні й теоретичні аспекти еволюції світової
практики артінституцій», проілюстровано історичний шлях появи
класичних на сьогодні форм мистецьких установ, їхню трансформацію, а
також їх соціальне й політичне значення; порівняно їхні функції і завдання.
Підкреслено їхнє значення у формуванні національної ідентичності та
державності. Констатовано тенденцію переходу від усталеної форми до
процесуальності, що яскраво простежується у таких інституційних формах як
бієнале, артфоруми і арт’ярмарки, кількість яких за останні тридцять років
зросла по всьому світу.
У третьому розділі, «Київ. Ретроспектива інституційних
трансформацій», виявлено особливості процесу становлення і розвитку
мистецької системи у столиці упродовж останніх тридцяти років, де
концентрація галерей та центрів сучасного мистецтва була вищою.
Проаналізовано внесок і роль окремих художніх об’єднань, що мали певні
інституційні ознаки, а також значення найбільш активних інституцій протягом
кожного десятиліття. Такими, зокрема, у 1990-х були центр сучасного
мистецтва «Soviart», галереї «Триптих», «Ірена», «L-Art», «РА», «Ательє
Карась» та муніципальна галерея «Лавра». Знаковою була поява Центру
сучасного мистецтва Сороса – Київ. В цей період відбувалися великі мистецькі
проєкти нового типу, перші артфестивалі та арт’ярмарки. Була створена
Асоціація арт галерей України. Знаковою для десятиліття 2000-х стала поява
державної установи – Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України, а також таких приватних ініціатив, як
PinchukArtCentre, Артцентр Павла Гудімова «Я Галерея», Щербенко Арт
Центр, Mironova gallery тощо. Останнє десятиліття, яке розглядається в даній
роботі – період 2010-х, стало новим етапом у розвитку національної
інституційної системи. Тут варто згадати такі установи як Мистецький
Арсенал, Артфонд «Ізоляція» (2014 року фонд з Донецька евакуйовано до
Києва), ЦСМ М17, Stedley Art Foundation, та низку таких галерей, як «The
Naked room» і «Voloshyn gallery».
У четвертому розділі, «Одеса. Динаміка розвитку інституцій, їхня
роль у формуванні мистецького контексту міста», простежено шлях
інституалізації, який пройшли художні ініціативи в Одесі упродовж
означеного часового проміжку. Особливу увагу було приділено Музеєві
«ТИРС» (який згодом трансформувався в Центр сучасного мистецтва), ЦСМ
Сорос – Одеса, Одеському художньому музеєві, який часто надавав простір
для показу сучасного мистецтва, і який у другій половині 2010-х став
загальноукраїнським феноменом та важливим прецедентом для державної
мистецької установи, Музеєві сучасного мистецтва Одеси, та галереям, що
функціонували тут упродовж трьох десятиліть.
У п’ятому розділі, «Львів та його інституції доби незалежності»,
досліджено унікальні риси мистецької інфраструктури Львова на тлі
історичних та соціально-політичних особливостей. Розглянуто й порівняно
роль приватного і державного мистецьких секторів культури. Розглядаючи
період 1990-х, акцент був зроблений на таких інституціях, або близьких
інституційним формах діяльності як галерея «Три крапки» (трансформована в
«Гал-арт»), галереї «Децима», «Червоні рури» та «Ґердан». Своєрідним
епіцентром художнього життя, що проіснував у Львові найдовше, було
мистецьке об’єднання «Дзиґа», яке згодом відкрило культурно-мистецький центр. Це була перша зріла спроба інституалізації сучасного мистецтва у
Львові. Після уповільнення інституційного розвитку на початку ХХІ століття,
новою хвилею активності були 2010-ті роки, що стали свідками появи таких
галерей як «Iconart», «Detenpyla» та «Я Галерея». Кінець цього десятиліття (та
початок 2020-х) дав життя таким комунальним інституціям як Львівський
муніципальний мистецький центр та мультимедійний осередок «РадіоГараж»,
активними були й такі майданчики для презентації сучасних художніх
проєктів, як-от Центр міської історії та, віднедавна, Львівська національна
галерея мистецтв імені Бориса Возницького.
У шостому розділі, «Харків. Артінфраструктура міста у розрізі часу»,
виявлено передумови й особливості появи нової системи артінституцій у
Харкові, на тлі загальноукраїнських соціально-політичних змін. Простежено
значення для культурного контексту міста таких галерей як «Вернісаж»,
«Up/Down» та «НаПротив», що діяли у десятиліття 1990-х, підкреслено
виняткове значення Муніципальної галереї, яка існує найдовше серед наявних
харківських інституцій; ініціатив ХХІ століття – зокрема, «SOSka», «COME
IN», Музей Харківської фотографії (MOKSOP) та ЦСМ ЄрміловЦентр, що є
найбільшою інституцією Харкова. Було розглянуто наявні мистецькі
об’єднання різних періодів, а також неофіційні ініціативи, що мали
інституційний характер.
Підсумовуючи, можемо сказати, що влучним терміном на означення
стану української артсцени починаючи з кінця ХХ століття є перманентна
трансформація – процес, що постійно супроводжує становлення
артсередовища останні тридцять років. Це – час прискореної інтеграції
української артсцени у глобальну артсистему. Зародження і розвиток, нової,
капіталістичної моделі функціонування культури та її мистецьких інституцій відкрило нові можливості для митців і сприяло розвиткові плюралістичних
художніх пошуків.
В даному дослідженні вперше було розглянуто стан українських
мистецьких установ, їх особливості та специфіку обставин їхнього розвитку
упродовж тридцяти років незалежності на тлі світових інституційних зрушень;
вивчено західний досвід функціонування мистецької системи: історичний
шлях становлення перших інституційних утворень, зокрема музеїв, еволюцію
виставкового простору та роль основних її учасників; проаналізовано
діяльність артінституцій, що працюють із сучасним мистецтвом у чотирьох
найбільш активних мистецьких осередках України: Києві, Харкові, Одесі і
Львові. Означено локальні особливості і тенденції, що були спільними для
всієї країни; досліджено трансформацію українських артінституцій в
хронологічному контексті. Уточнено відомості про діяльність окремих
установ, особливо тих, що функціонували протягом 1990-х і лишили після себе
мало відомостей, а також установ періоду 2010-х, діяльність яких досі не
аналізувалася в науковій мистецтвознавчій літературі.
Дана робота є першим комплексним дослідженням діяльності
безпосередньо самих артінституцій у контексті локальних особливостей
чотирьох вищезгаданих міст, а також загальноукраїнської «інституційної»
картини протягом трьох десятиліть незалежності, аж до 2020 року. Аналіз
здійснено в контексті загальносвітових процесів інституалізації мистецьких
практик. Результати дослідження, до яких було залучено як попередні наукові
здобутки українських та іноземних дослідників, так і свідчення очевидців
подій, можуть бути використані для подальшої розробки даної теми.
The dissertation is devoted to the history of the formation of new art institutions
in Ukraine during a period of significant political changes in the late 1980s and early
1990s, which illustrates the emergence of a capitalist art system from the ruins of a
socialist one. The study covers the period of three decades of independence, namely
the 1990s – 2020, which are conventionally divided among themselves, marking
three stages of the development of institutional activity that were accompanied by
significant social changes and contributed to the integration of Ukrainian art scene
into the international system.
Four Ukrainian cities – Kyiv, Odesa, Lviv and Kharkiv, are the focus of this
analysis. Emphasis on them does not mean that there were no galleries, centers for
contemporary art and museums in other cities, but within the scope of this study, in
order to identify the most important aspects of the formation of the contemporary art
scene, only the most active and concentrated centers are selected.
At the end of the 20th century, fundamental socio-cultural changes took place
in Ukraine: the weakening of total state control in the late 1980s and the subsequent
collapse of the USSR, the democratization of social and political life, the liberalization of the economy, the transformation of societal values, the formation of
market relations and the emergence of the private sector. All these processes
influenced significant institutional changes in Ukrainian culture. It was the time of
the formation of a fundamentally new system, in which art found itself in free
conditions, including from state funding. Therefore, the incredible activities of the
1990s were also caused by the need to create a new infrastructure for the function
and development of art.
The first decade of independence demonstrated the absence of a dominant
model of state policy on culture, which for a long time was associated with ideology.
This was illustrated by the fact that support and funding from the state were directed
only to certain components of the art system. In particular, the activities of the Union
of Artists, state museums, state art educational institutions, etc., continued to receive
state support. At the same time, contemporary art, together with the newly created
institutional infrastructure, developed independently and did not have a developed
mechanism of cooperation with state institutions.
These cultural transformations coincided on one hand with the stagnation of the
global art market, and on the other with an institutional boom, which was indicated
by the emergence of a large number of galleries, contemporary art centers and
biennials around the world. Art institutions, as a tool of economic development,
began to play a greater role. Their importance was growing both in the social and
political life of the country. In particular, they often played a major part in cultural
diplomacy and the promotion of tourism development. The process of art
institutionalization, which continued gradually in the West, took place rapidly in the
territory of Ukraine, as well as in other post-Soviet countries. It had its stages and
particular features.
Most of the initiatives of the early 1990s, particularly art associations and early
galleries, disappeared within the first decade, causing a certain decline in the early 2000s. At the same time, already the second half of the 2000s witnessed the
appearance of a new type of infrastructure – large private and state institutions that
significantly influenced the all-Ukrainian artistic culture. A new generation of artists
and gallerists appeared on the scene. Institutions that continued to work actively in
the next decade were founded. Big “players” such as PinchukArtCentre and later
Mystetskyi Arsenal appeared. Thanks to their actions, contemporary art in the late
2000s to the first half of the 2010s became “fashionable”, which was illustrated by
the expansion of the audience and the scale of state support.
In parallel, there was the centralization of all artistic and market processes. If in
the 1990s in Lviv, Kharkiv and Odesa, the rich artistic life created a loosely
connected polyphony, then by the beginning of the 21st century, the eyes of many
artists were directed to the opportunities offered by the capital Kyiv.
In general terms, it can be stated that the Ukrainian art system and its institutions
developed autonomously, parallel to the state processes, until the mid-2010s, when
the state began to build a cultural policy systematically. This affected the changes in
legislation, and in particular, the emergence of a new system of appointment to
management positions in the field of culture, and the establishment of the Ukrainian
Cultural Fund, etc. Such shifts have enabled cultural and artistic figures to rely not
only on private institutions and initiatives, but also on state aid. This significantly
increased the number of state projects in the field of culture.
The first chapter “Theoretical and methodological foundations of the study
of contemporary art institutions in the global context and in the exhibition
practice of Ukraine”, includes the following subsections “The state of art history
research by international researchers of contemporary art institutions.
Historiography” and “Research of the Ukrainian context of the functioning of art
institutions. Index of sources”. The overview of the topic by both foreign and domestic art historians is analyzed, available literary sources are indexed, and the
general research methodology determined.
The second chapter “Historical and theoretical aspects of the global
evolution of art institutions” illustrates the historical path of today’s art
institutions, their transformation, their social and political significance. Their
functions and tasks are compared. Their importance in the formation of a separate
nation and its statehood are examined. The expansion of art exhibitions beyond the
walls of permanent art museums to events such as biennials, art forums and art fairs,
the number of which has increased over the last thirty years around the world, is
studied.
The third chapter “Kyiv. A retrospective of institutional transformations”
reveals the peculiarities of the formation and development of the art system in the
capital over the past thirty years, where the concentration of galleries and
contemporary art centers is higher. The contribution and role of individual art
associations, as well as the importance of the most active institutions during each
decade is analyzed. In particular, during the 1990s, these were CCA “Soviart”,
galleries “Triptych”, “Irena”, “L-Art”, “Atelier Karas”, “RA” and “Lavra”. The
emergence of the Soros Center for Contemporary Art – Kyiv was significant. During
this period, new major projects of contemporary art, the first art festivals and art fairs
took place. The association of galleries was created. The appearance of a state
institution – Modern Art Research Institute, and private initiatives –
PinchukArtCentre, Pavlo Gudimov Art Center “Ya Gallery”, Shcherbenko Art
Center, Mironova gallery, etc., marked the activity of the 2000s. The last decade –
the period of the 2010s, became a new rung on the ladder of the development of the
national institutional system. It is worth mentioning here such institutions as
Mystetskyi Arsenal, the “Isolation” Foundation (which was evacuated from Donetsk), “M17” contemporary art center, the Stedley Art Foundation, and a number
of such galleries as “The Naked room” and “Voloshyn gallery”.
The fourth chapter “Odesa. The dynamics of institutional development, its
role in the formation of the city’s artistic context” traces the path of
institutionalization that artistic initiatives in Odesa took during the specified period.
Special attention is paid to the “Tyrs” museum (which was later transformed into the
Center of Contemporary Art), the Soros Center for Contemporary Art – Odesa, the
Odesa Fine Arts Museum, which often provided a space for contemporary art
display, and which in the second half of the 2010s became an all-Ukrainian
phenomenon and an important precedent for a state institution, the Museum of
Modern Art of Odesa, and the galleries that have operated here for the last three
decades.
In the fifth chapter “Lviv and its institutions in the era of independence”
the unique features of the artistic infrastructure in Lviv against the background of
historical, political and social features are investigated. The role of the private and
state artistic sector of culture is explained and compared. Emphasis is given to such
institutions as “Tri Krapky” (later renamed “Gal-art”), “Decima”, “Chervoni Ryry”
and “Gerdan”. A certain epicenter of artistic life that existed for many years in Lviv
was the association “Dzyga”, which later opened a cultural and artistic center. It was
the first mature attempt to institutionalize contemporary art in Lviv. After the
slowdown of institutional development at the beginning of the 21st century, there
was a new wave of activity in the 2010s, which witnessed the emergence of such
galleries as “Iconart”, “Detenpyla” and “Ya Gallery”. The end of this decade (and
the beginning of the 2020s) gave life to local tax funded institutions such as the Lviv
Municipal Art Center and the multimedia center “RadioGarage”. Such spaces for the
exhibition of contemporary art as the Center for Urban History and, more recently,
the Lviv National Art Gallery were also quite active. In the sixth chapter “Kharkiv. The art infrastructure of the city over 30
years” reveals the prerequisites and features of a new institutional art establishment
in Kharkiv, its connection to other large cities and their artistic initiatives. The
importance for the cultural context of such galleries as “Vernisage”, “Up/Down” and
“NaProtyv” in the decade of the 1990s, the exceptional importance of the Municipal
Gallery, which has functioned the longest amongst existing Kharkiv institutions, is
examined. 21st century initiatives, including “SOSka”, “COME IN”, Museum of
Kharkiv School of Photography (MOKSOP) and Yermilov Centre – the largest
institution in Kharkiv are studied. The existing artistic associations of different
periods, as well as unofficial initiatives of an institutional nature, are examined.
Summing up, it can be said that the right term for the state of the Ukrainian art
scene since the end of the 20th century is permanent “transformation”, which has
been a feature of its development for the past thirty years. Its accelerated integration
into the global art system is self-evident. The birth and development of a new,
capitalist model for the functioning of culture and its artistic institutions has opened
up new opportunities for artists and contributed to the development of diversity of
artistic pursuits.
In this study, for the first time, the state of Ukrainian art institutions, their
characteristics and the specific circumstances of their development during thirty
years of independence against the background of global institutional shifts is
examined; the Western experience of the functioning of the art system is studied: the
historical formation of the first institutional forms, in particular museums, the
evolution of the exhibition space and the role of its main participants; the activity of
art institutions working with contemporary art in the four most active artistic centers
of Ukraine: Kyiv, Kharkiv, Odesa and Lviv are analyzed. Local features and trends,
common to the entire country are identified; the transformation of Ukrainian art
institutions is chronologically illustrated. Information about the activities of certain institutions, especially those that functioned during the 1990s of which little is
known, as well as institutions from the 2010s, which activities have yet to be studied
closely by art historians, are included.
This work is the first comprehensive study of the activities of the art institutions
themselves in the context of the local features of the four aforementioned cities, as
well as the overall Ukrainian “institutional” picture during the three decades of
independence up to 2020. The analysis was carried out in the context of worldwide
processes of institutionalization of artistic practices. The results of the research,
which involved both the previous research achievements of Ukrainian and foreign
researchers, as well as the testimony of eyewitnesses, can be used for further
development of this topic.