Короткий опис(реферат):
Дисертація є комплексним, багаторівневим дослідженням національної
симпозіумної практики межі ХХ–ХХІ ст. в її кореляції з синхронними явищами
еволюції світової пластики. Враховуючи активну динаміку українських
симпозіумів (щоправда, уповільнену через повномасштабне вторгнення російських
військ в Україну), мета дослідження – встановити роль скульптурних симпозіумів
у процесі формування головних тенденцій еволюції сучасної української
скульптури, а саме концептуальних дизайноб’єктів і творів, орієнтованих на
художньообразну епістему; визначити місце та значення симпозіумного руху
України в контексті світової скульптурної практики, зокрема міжнародного
симпозіумного руху, наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.
Аналіз ступеню наукової розробки теми засвідчив її недостатнє опанування та
наявність певних дискусійних моментів, що стосуються, зокрема, ґенези
симпозіумного феномена у другій половині ХХ ст. Причинами, що ускладнюють
вивчення та аналіз пленерної практики, вважаємо відсутність темпоральної
дистанції, розпорошеність або брак архівних даних, втрату та пошкодження
окремих об’єктів симпозіумної скульптури, зокрема на тимчасово окупованих
територіях України, дедалі інтенсивніше поширення симпозіумного руху
Україною та світом. Тож нагальним завданням є збір інформації, атрибуція, аналіз
і введення до наукового вжитку симпозіумної скульптури, виконаної українськими
скульпторами на національних і закордонних пленерах. Методологічна база
дослідження передбачає сукупність використаних методів: філософського діалектичного, загальнонаукового історичнопорівняльного, специфічних
конкретноемпіричних методів дослідження, а саме: стилістичного аналізу,
аналітичного, синтетичноінтерпретаційного, типологічного, культурологічного
підходів і польових досліджень (натурного обстеження творів та інтерв’ю з
учасниками українського симпозіумного руху).
Наукова новизна отриманих результатів полягає в аналізі симпозіумної
діяльності представників трьох поколінь митцівпіонерів національного
пленерного руху (1960х, 1970х і 1980х) та їх ролі у процесі модернізації сучасної
української скульптури; окресленні концептуального підґрунтя міжнародного
симпозіумного руху; визначенні національної симпозіумної парадигми та її впливу
на формотвірні й образностильові тенденції української ландшафтної скульптури;
висвітленні характеристик національного симпозіумного руху як форми public art;
вивченні закордонного пленерного досвіду українських скульпторів на початку
ХХІ ст. і введенні до наукового вжитку їхніх творів, що досі не були досліджені та
не публікувалися. Уточнено принципи формування міжнародного симпозіумного
руху у другій половині ХХ ст., а також значення терміну «public art» в українському
та закордонному мистецтвознавстві. Подальший розвиток отримало вивчення
передумов і еволюції міжнародного та українського симпозіумного руху, а також
формальностилістичний аналіз симпозіумних доробків на території України.
Практичне значення отриманих результатів дисертації зумовлене
можливістю застосування їх у навчальному процесі в художніх закладах вищої та
середньої освіти під час підготовки скульпторів, артменеджерів і фахівців інших
споріднених спеціальностей, а також для подальшого всебічного дослідження
симпозіумної практики в Україні та світі. Певними положеннями та висновками
дисертації можуть скористатися організатори й куратори українських симпозіумів
скульптури.
На підставі вивчення корпусу українських та іноземних наукових розвідок
з’ясовано, що в українському мистецтвознавстві різні аспекти національного й
почасти міжнародного симпозіумного руху отримали широке висвітлення у
наукових розвідках Л. Лисенко та М. Протас. Так, 2012 року була видана монографія М. Протас «Скульптурні симпозіуми України. Стилістикопарадигмальна еволюція». Проте ознайомлення з архівними джерелами, натурне
обстеження мистецьких артефактів, проведення інтерв’ю з учасниками процесу,
що розглядається, виявили певні лакуни та дискусійні питання у їхніх
дослідженнях, необхідність запровадження до наукового обігу нещодавно
створених об’єктів ландшафтної скульптури тощо. Зроблено висновок, що в
закордонному мистецтвознавстві вказана тема вивчена недостатньо. Зазвичай їй
присвячені статті науковопопулярного та публіцистичного характеру.
Аналіз еволюції світової скульптурної практики та української скульптури від
другої половини XX до початку XXI століття виявив наявність різноманітних
оцінок науковцями тих самих явищ. Проте всі вони наголошують, що на неї
вплинула низка чинників насамперед зміна артепістем модернізму,
постмодернізму і postпостмодернізму, а також науковотехнічний прогрес. Цей
процес спричинив розширення жанрових меж скульптури та нівелювання її видової
специфіки. Західні експерти, такі як С. Абрам, А. Віленіца, Д. Ч. Доукінс, А. Єлінек,
М. Квон, М. Дж. Леже, Р. Лі, Ж. Б. Слейтер, Г. Фостер, Р. Хамід, а також українська
мистецтвознавиця М. Протас, вказують на негативні наслідки комерціалізації
культурномистецького процесу та комодифікації культурного продукту під
впливом неоліберальної економіки транснаціонального капіталу. У цьому
контексті важливо враховувати, що уніфікаційний вплив культуріндустрії та
відмова від автономної артепістеми можуть призвести до зниження професійного
рівня скульпторів (deskilling), втрати аутентичності скульптури, як світової, так і
української, та перетворення її на дизайн (М. Протас).
Зібрано, атрибутовано та систематизовано репрезентативну об’єктну базу
дослідження – твори ландшафтної, передусім симпозіумної, почасти станкової та
малої пластики українських і зарубіжних скульпторів різних років. Проведена
атрибуція виявила факт повної втрати або пошкодження деяких скульптур.
Незрозумілим залишається стан симпозіумної скульптури на тимчасово
окупованих територіях України.
Розглянуто обставини, що сприяли відродженню ландшафтної скульптури та започаткуванню симпозіумного руху на українських теренах, зокрема, нові умови
соціального характеру та міського розвитку; необхідність виходу пластики в
публічний простір і наближення її до людини; компрометація створюваної в 1970
х – на початку 1980х монументальної та паркової скульптури; трансформація й
тяжіння до синтезу з природою станкової пластики і скульптури малих форм. Серед
інших факторів слід згадати організацію перших виставок скульптури просто неба
та всесоюзних і республіканських симпозіумів скульптури на території колишніх
радянських республік, учасниками яких ставали і українські митці. Варто віддати
належне і активній соціальній та творчій позиції київського скульптора
Ю. Синькевича, якого вважають засновником українського симпозіумного руху
(1986).
Наголошено на значенні для оновлення пластичної мови українських
скульпторів їхньої праці у твердих матеріалах без проміжних моделей, ініціаторами
якої в Україні стали покоління митців 1960х і 1970х.
Поступ української симпозіумної практики на зламі ХХ–ХХІ ст. охоплює два
етапи. Перший (19861990ті) характеризується історизмом художньої свідомості
скульпторів, спричиненим пошуками ними «національного українського стилю»,
та активізацією процесу національної самоідентифікації в українському
суспільстві. Це період, коли в пошуках нових стилістичних вирішень українські
скульптори активно реінтерпретували світову та національну мистецьку спадщину,
котра раніше не вивчалася в межах академічної програми, а також
експериментували в межах художньої парадигми постмодернізму. Головним
рушійним фактором цього періоду було прагнення до символічноміфологічного
спрямування, властивого українській ментальності.
Другий етап (2000ті) характеризується більшою концептуалізацією
симпозіумної практики та підпорядкуванням її стратегіям public art і артринку. Це
призводить до реїфікації мистецьких творів через зацікавлення митців формальнознаковою скульптурою і тривимірними об’єктами contemporary art (сучасного
мистецтва). Натомість наративу глобалізації протистоять ідеологічні програми
окремих симпозіумів, орієнтованих на тяглість символьного простору етнонаціонального дискурсу та трансцендентальну естетику.
На прикладі творчості трьох поколінь скульпторівпленеристів відображено
шляхи розвитку національного симпозіумного руху та сучасної української
скульптури в другій половині ХХ століття. Акцентовано, що окремі представники
поколінь 1960х і 1970х протистояли методу соціалістичного реалізму,
застосовуючи засоби художньої виразності різних епох і стилів (від палеоліту до
модерністськоавангардної моделі творчості першої третини ХХ ст.). На тлі
динамічних процесів формування етнонаціональної свідомості наприкінці ХХ – на
початку ХХІ ст. особливу роль у цьому відіграло звернення митців до української
культури, власного історичного коріння, зокрема скульптурної спадщини степової
й трипільської архаїки, народної дерев’яної скульптури та архітектури,
середньовічного різьблення Київської Русі, візантійської і народної іконописної
традиції, українського бароко тощо. Зазначено, що, попри варіативність
індивідуальних творчих манер, українські митці тяжіли до граничної редукції
форми, лаконізму й декоративного (аж до дизайнерських рішень) характеру
пластичної мови.
Натомість молоде покоління, становлення якого припало на більш
демократичний період другої половини 1980х, або зберігало тяглість
модерністської традиції або, як О. Сухоліт і його колегиоднодумці, сприймало
актуалізацію національних художніх кодів у постмодерністській площині.
Cпираючись на досвід українського симпозіумного руху, вони впровадили нові
формати роботи, котрі органічно поєднували практику (колективну/самостійну
рукотворну роботу в камені просто неба та виставкові акції, яким було властиве
своєрідне «поєднання мистецтв» – скульптура фактично ставала частиною
театральної режисури простора О. Сухолітом) й теорію (дискусії, формулювання
певних концепцій). Йдеться про скульптурні симпозіумисемінари «Абетка» (1992)
і «Знак» (1993).
Вивчено передумови формування, ідеологічну платформу та магістральні
шляхи розвитку міжнародного симпозіумного руху. Завважено, що його еволюція
віддзеркалює перехід від автономної артепістеми модернізму до концептуально-просторового сприйняття скульптури в межах «розширеного поля»
постмодернізму, що спричинило, зокрема появу лендарту та легітимізацію
технічно орієнтованої художньої свідомості. Нехтування важливістю естетичної
оцінки часом призводить до deskilling (зниження фахового рівня) митців і
беззмістовної «тотальної дизайнизації», на що вказує Г. Фостер. Глобалізаційні
процеси й диктат public art призводять до деформації пластичної лексики. Серед
головних світових симпозіумних тенденцій у мистецькій царині виявлено:
уніфікацію та концептуалізацію художньої мови, активізацію неопопартівського
спрямування, апропріацію та самоапропріацію, повсюдне тиражування й
цитування форм і прийомів. Доведено, що сьогодні міжнародний симпозіумний рух
не є в авангарді формальних і стилістичних новацій світової скульптурної
практики. Утім, його інституціоналізація, динамічне поширення різними
континентами й країнами, а також соціокультурна функція сприяння сталому
міському розвитку та розбудови інших населених пунктів на фоні
західноєвропейського руху урбанізму доводить його релевантність як складника
актуального культурномистецького процесу.
Запропоновано власну парадигму національних симпозіумів відповідно до
структурнофункціональних особливостей останніх. Їх порівняльний аналіз
продемонстрував перспективність передусім приватної та гібридної симпозіумних
моделей, котрі так чи інакше взорують на актуальні тенденції світової
культуріндустрії й бенчмаркінгової політики та віддають пріоритет проєктам
сontemporary art (сучасного мистецтва) і дизайноб’єктам. Проте основа
національного симпозіумного руху – муніципальна модель – залишається
затребуваною та розвивається відповідно до нових соціальноекономічних умов.
Поступ національного симпозіумного руху відповідає загальносвітовим
тенденціям: популярності технократичного global public art, концептуальних
проєктів, формальнознакової й архітектурної скульптури, об’єктів дизайну;
залученні матеріалів індустріального походження та readymades; запровадженні
відкритих конкурсів для учасників симпозіумів (open calls); відчутній
комерціалізації пленерних заходів. З’ясовано, що своєрідність українського симпозіумного руху позначена такими характерними ознаками: актуальністю
етнонаціонального наративу, архетипів і міфологем, архаїзованих та фольклорних
стилістичних вирішень, домінуванням фігуративної пластики символічногоалегоричного й дедалі частіше концептуального характеру, а також пієтетом до
рукотворної роботи в камені.
Дослідження національного симпозіумного руху як форми public art
уможливлює його визначення як мистецтва в публічному просторі / громадських
місцях (art in public places), котре має неабиякий соціокультурний потенціал і
здатне трансформувати імідж окремого населеного пункту. У межах руху сталого
урбанізму скульптурні симпозіуми відіграють вагому роль у створенні безпечних
та інклюзивних міст, що є надважливим у контексті повоєнного відновлення
України.
Вперше проаналізовано та введено в науковий вжиток репрезентативну
вибірку ландшафтних творів українських митців, які нині є активними учасниками
міжнародного симпозіумного руху: О. Додатко, В. Кочмаря, М. Левченка,
Л. Мисько, К. Синицького, В. Татарського. Аргументовано, що їхня творчість
успішно інтегрується у світовий артпростір. Зроблено висновок, що закордонний
пленерний досвід стимулює оновлення пластичної мови українських скульпторів.
Еволюція українського пленерного руху суголосна актуальним процесам у
міжнародному симпозіумному русі та світовій скульптурній практиці. Він не
втрачає свого соціокультурного значення, сприяючи культурній децентралізації,
сталому розвитку українських міст, а також професійному вишкілу молодих
скульпторів. Утім, симпозіумна практика в Україні та світі поступово втрачає свій
статус «території вільної творчості» і часто підпорядковується іміджевим і
фінансовим інтересам організаторів й учасників симпозіумів.
Українські симпозіуми віддзеркалюють чотири актуальні стильові стратегії
національної скульптури: контемпорарну абстрактноконцептуальну редукцію;
елліністичноорієнтовану скульптуру з приматом трансцендентальної естетики та
українського кордоцентризму; кітч і натуралістичну гаптику. Однак вони вже не
грають таку роль у модернізації пластичного мислення скульпторів, як це було у 1980–1990х. У цій царині їх замінили мультидисциплінарні тривимірні практики
contemporary art.
The dissertation is a comprehensive, multilevel study of the national symposium
practice at the turn of the twentieth and twentyfirst centuries in its correlation with the
synchronous phenomena of the evolution of world plastic art. Taking into account the
active dynamics of Ukrainian symposia (though slowed down by the fullscale invasion
of Russian troops into Ukraine), the objective of the work is to establish the role of
sculptural symposia in the process of forming the main trends in the evolution of
contemporary Ukrainian sculpture, namely conceptual design objects and works focused
on the artistic and figurative episteme; to determine the place and significance of the
Ukrainian symposium movement in the context of world sculptural practice, particularly
the international symposium movement, in the late twentieth and early twentyfirst
centuries.
The analysis of the degree of scientific development of the topic has shown its
insufficient mastery and the presence of specific controversial issues, particularly the
genesis of the symposium phenomenon in the second half of the twentieth century. The
reasons that complicate the study and analysis of plein air practice are the lack of temporal
distance, the dispersion or lack of archival data, the loss and damage of certain objects of symposium sculpture, in particular in the temporarily occupied territories of Ukraine, and
the increasingly intensive spread of the symposium movement in Ukraine and the world.
Therefore, the urgent task is to collect information, attribute, analyse and introduce
symposium sculptures made by Ukrainian sculptors at national and foreign plein airs into
scientific use. The methodological basis of the study includes a set of methods used:
philosophical dialectical, general scientific, historical and comparative, specific concrete
empirical research methods, namely: stylistic analysis, analytical, synthetic and
interpretive, typological, cultural approaches and field research (field survey of works
and interviews with participants of the Ukrainian symposium movement).
The scientific novelty of the obtained results lies in the analysis of the symposium
activities of representatives of three generations of artistspioneers of the national plein
air movement (the 1960s, 1970s and 1980s) and their role in the process of modernisation
of contemporary Ukrainian sculpture, outlining the conceptual basis of the international
symposium movement, defining the national symposium paradigm and its influence on
the formative and figurativestylistic trends of Ukrainian landscape sculpture;
highlighting the characteristics of the national symposium movement as a form of public
art; studying the foreign plein air experience of Ukrainian sculptors in the early twentyfirst century and introducing their works that have not yet been studied and published into
scientific use. The principles of the formation of the international symposium movement
in the second half of the twentieth century, as well as the meaning of the term "public art"
in Ukrainian and foreign art history, were clarified. The study of the prerequisites and
evolution of the international and Ukrainian symposium movement, as well as the formal
and stylistic analysis of symposium works in Ukraine, was further developed.
The practical significance of the results of the thesis is due to the possibility of
applying them in the educational process in artistic institutions of higher and secondary
education in the training of sculptors, art managers and specialists in other related fields,
as well as for further comprehensive research of symposium practice in Ukraine and the
world. Certain provisions and conclusions of the thesis can be used by the organisers and
curators of Ukrainian sculpture symposia. Based on the study of the corpus of Ukrainian and foreign scientific research, it was
found that in Ukrainian art history, various aspects of the national and partly international
symposium movement were widely covered in the scientific research of L. Lysenko and
M. Protas. Thus, in 2012, M. Protas published her monograph "Sculptural Symposia of
Ukraine. Stylistic and Paradigmatic Evolution". However, acquaintance with archival
sources, field examination of art artefacts, interviews with participants in the process
under consideration revealed certain gaps and controversial issues in their research, the
need to introduce recently created objects of landscape sculpture into scientific
circulation, etc. It is concluded that this topic has been studied insufficiently in foreign
art history. Usually, it is the subject of popular science and journalistic articles.
An analysis of the evolution of sculptural practice from the second half of the
twentieth to the beginning of the twentyfirst century has revealed the existence of various
scholarly assessments of the same phenomena. However, all of them emphasise that it
was influenced by a number of factors, primarily the change in the artifacts of modernism,
postmodernism and postpostmodernism, as well as scientific and technological progress.
This process led to the expansion of the genre boundaries of sculpture and the levelling
of its species specificity. Western experts such as S. Abram, A. Vilenica, D.C. Dawkins,
A. Jelinek, M. Kwon, M.J. Leger, R. Lee, J.B. Slater, G. Foster, R. Hamid, as well as
Ukrainian art critic M. Protas, point to the negative consequences of the
commercialisation of the artistic process and the commodification of the cultural product
under the influence of the neoliberal economy of transnational capital. In this context, it
is important to take into account that the unifying influence of the culture industry and
the abandonment of the autonomous artepisteme can lead to a decrease in the professional
level of sculptors (deskilling) and the loss of the authenticity of sculpture, both world and
Ukrainian (M. Protas).
The representative object base of the study – works of landscape, primarily
symposium, partly easel and small sculpture by Ukrainian and foreign sculptors of
different years – as collected, attributed and systematised. The attribution revealed the
fact of complete loss or damage to some sculptures. The state of symposium sculpture in
the temporarily occupied territories of Ukraine remains unclear. The article considers the circumstances that contributed to the revival of landscape
sculpture and the beginning of the symposium movement in Ukraine, in particular, new
urban planning and social conditions; the need for plastic to enter the public space and
bring it closer to people; compromise of monumental and park sculpture created in the
1970s and early 1980s; transformation and tendency to synthesise with nature of easel
plastic and smallscale sculpture. Other factors include the organisation of the first openair sculpture exhibitions and allUnion and republican sculpture symposia in the former
Soviet republics, in which Ukrainian artists also participated. We should also pay tribute
to the active social and creative position of the Kyiv sculptor Yurii Synkevych, who is
considered the founder of the Ukrainian symposium movement (1986).
The author emphasises the importance for the renewal of the plastic language of
Ukrainian sculptors of their work in solid materials without intermediate models, which
was initiated in Ukraine by the generation of artists of the 1960s and 1970s.
The development of Ukrainian symposium practice at the turn of the twentieth and
twentyfirst centuries covers two stages. The first one (1986–1990s) is characterised by
the historicism of the sculptors' artistic consciousness, caused by their search for a
"national style" and the intensification of the process of national selfidentification in
Ukrainian society. It was a period when Ukrainian sculptors actively reinterpreted the
world and national artistic heritage that had not been studied in the academic curriculum
and experimented within the postmodern artistic paradigm. The main driving factor of
this period was the desire for a symbolic and mythological direction inherent in the
Ukrainian mentality.
The second stage (2000s) is characterised by a greater conceptualisation of
symposium practice and its subordination to the strategies of public art and the art market.
This leads to the reification of artworks through the artists' interest in formal and iconic
sculpture and threedimensional objects of contemporary art. Instead, the narratives of
globalisation are countered by the ideological programmes of individual symposia
focused on the continuity of the symbolic space of ethnonational discourse and
transcendental aesthetics. On the example of the works of three generations of plein air sculptors, the ways of
development of the national symposium movement and contemporary Ukrainian
sculpture in the second half of the twentieth century are reflected. It is emphasised that
some representatives of the generations of the 1960s and 1970s opposed the method of
socialist realism, using the means of artistic expression of different eras and styles (from
the Palaeolithic to the modernistavantgarde model of the first third of the twentieth
century). Against the backdrop of the dynamic processes of forming ethnonational
consciousness at the turn of the twentieth and twentyfirst centuries, a special role in this
was played by the artists' appeal to their own historical roots, in particular the sculptural
heritage of the steppe and Trypillian archaic, folk wooden sculpture, medieval carvings
of Kyivan Rus, Byzantine and folk iconographic traditions, Ukrainian Baroque, etc. It is
noted that, despite the variability of individual creative manners, Ukrainian artists tended
to the extreme reduction of form, laconicism and decorative (up to design solutions)
nature of the plastic language.
Instead, the younger generation, whose formation took place in the more democratic
period of the second half of the 1980s, either kept the continuity of the modernist tradition
or, like O. Sukholit and his likeminded colleagues, perceived the actualisation of national
artistic codes in the postmodernist plane. Drawing on the experience of the Ukrainian
symposium movement, they introduced new formats of work that organically combined
practice (collective/independent handmade work in stone in the open air and exhibition
events) and theory (discussions, formulation of certain concepts). We are talking about
the sculptural symposiumsseminars "Alphabet" (1992) and "Sign" (1993).
The prerequisites for the formation, ideological platform and main ways of
development of the international symposium movement are studied. It is noted that its
evolution reflects the transition from the autonomous art episteme of modernism to the
conceptual and spatial perception of sculpture within the "expanded field" of
postmodernism, which led, in particular, to the emergence of land art and the
legitimisation of technically oriented artistic consciousness. Neglecting the importance
of aesthetic evaluation sometimes leads to deskilling (lowering the professional level) of
artists and meaningless "total design", as pointed out by G. Foster. Globalisation processes and the dictates of public art lead to the deformation of plastic vocabulary.
Among the main global symposium trends in the artistic field are the following:
unification and conceptualisation of artistic language, activation of the neopopular trend,
appropriation and selfappropriation, widespread replication and citation of forms and
techniques. It has been proved that today the international symposium movement is not
at the forefront of formal and stylistic innovations in world sculptural practice. However,
its institutionalisation, dynamic spread across different continents and countries, as well
as the sociocultural function of promoting the sustainable development of cities and other
settlements against the background of the Western European urbanism movement, proves
its relevance as a cultural and artistic phenomenon.
The author proposes his own paradigm of national symposia in accordance with the
structural and functional features of the latter. Their comparative analysis demonstrates
the prospects of, first of all, private and hybrid symposium models, which in one way or
another look at current trends in the global cultural industry and benchmarking policy and
give priority to contemporary art projects and design objects. However, the basis of the
national symposium movement, the municipal model, remains in demand and is
developing in line with the new socioeconomic conditions. The progress of the national
symposium movement is in line with global trends: the popularity of technocratic global
public art, conceptual projects, formal and architectural sculpture; the use of materials of
industrial origin and readymades; the introduction of open calls for symposium
participants; and the significant commercialisation of plein air events. It is found that the
originality of the Ukrainian symposium movement is marked by the following
haracteristic features: the relevance of ethnonational themes, archetypes and mythologies,
archaic and folklore stylistics, the dominance of figurative plastic of a symbolic and
allegorical and increasingly conceptual nature, as well as a reverence for handmade work
in stone.
The study of the national symposium movement as a form of public art makes it
possible to define it as art in public space / public places, which has a significant sociocultural potential and is able to transform the image of a particular locality. As part of the sustainable urbanism movement, sculpture symposia play a significant role in creating
safe and inclusive cities, which is crucial in the context of Ukraine's postwar recovery.
For the first time, a representative sample of landscape works by Ukrainian artists
who are now active participants in the international symposium movement is analysed
and introduced into scientific use: O. Dodatko, V. Kochmar, M. Levchenko, L. Mysko,
K. Synitskyi, V. Tatarskyi. It is argued that their work is successfully integrated into the
world art space. It is concluded that the foreign plein air experience stimulates the renewal
of the plastic language of Ukrainian sculptors.
The evolution of the Ukrainian plein air movement is in line with the current
processes in the international symposium movement and world sculptural practice. It does
not lose its sociocultural significance, contributing to cultural decentralisation,
sustainable development of Ukrainian cities, and professional training of young sculptors.
However, the symposium practice in Ukraine and the world is gradually losing its status
as a "territory of free creativity" and is often subordinated to the image and financial
interests of the organisers and participants of symposia.
Ukrainian symposia reflect four current stylistic strategies of national sculpture:
contemporary abstractconceptual reduction; Hellenisticoriented sculpture with the
primacy of transcendental aesthetics and Ukrainian cordocentrism; kitsch and naturalistic
hapticism. However, they no longer play the same role in the modernisation of sculptors'
plastic thinking as they did in the 1980s and 1990s. They have been replaced by
multidisciplinary threedimensional practices of contemporary art.